Умберто Еко - Маятник Фуко

Швидше, я минаю зали ремесел, енергії, електрики, у вітринах яких я й так не зміг би заховатися. В міру того, як передо мною відкривалося значення цієї низки зал, мене охоплював страх, що я не встигну знайти схованку, аби бути присутнім на нічному виявленні їх таємного призначення. Тепер я вже мчав, наче зацькований — зацькований годинником і жаским просуванням цифр уперед. Земля невблаганно оберталася, година наближалася, ще трохи — і мене виженуть.

І тоді, перетнувши галерею електричних пристроїв, я досяг невеличкої зали скла. Яка нелогічність розпорядилася, щоб поряд з найпередовішими, найдорожчими витворами сучасної винахідливости тут знайшовся закуток, присвячений практикам, що були відомі ще фінікійцям тисячоліття тому? У цій залі все перемішалося, тут китайська порцеляна та андрогінні вази Ляліка сусідували з керамікою, майолікою, фаянсом, муранським склом, а в глибині, у величезному футлярі, в натуральну величину — тривимірний лев, що вбиває змія. Позірною причиною його присутности було те, що вся група була виконана у скляній пасті, проте повинна бути інша, символічна причина. Я намагався згадати, де я міг уже бачити цей образ. Згодом я згадав. Деміург, огидний продукт Софії, перший архонт, Ялдаваот, відповідальний за світ та за його радикальну ваду, мав форму змія і лева, а його очі палали вогняним світлом. Може, весь Консерваторій був відображенням того мерзенного процесу, внаслідок якого Огдоада, у повноті свого первісного начала, Маятника, і в сяйві Плероми, з еону в еон розшаровується, і все перетворюється у космічне царство, де панує Зло. Але в ту мить цей змій і цей лев говорили мені, що моя подорож утаємничення, — на жаль, à rebours [10] à rebours — фр.: навпаки. , — уже закінчується, і невдовзі я побачу світ не таким, яким він повинен бути, а таким, яким він є насправді.

І справді, я помітив, що у правому кутку, навпроти вікна, є рубка з Перископом. Увійшовши туди, я опинився перед схожою на капітанський місток скляною плитою, на якій я бачив, як миготіло, наче фільм, дуже розпливчасте зображення якоїсь міської вулиці. Тоді я похопився, що зображення було спроектоване іншим екраном, розміщеним у мене над головою, де воно здавалося перевернутим уверх ногами, і цей другий екран був окуляром примітивного перископа, зробленого з двох скріплених під тупим кутом великих коробок, причому довша коробка висувалася, неначе труба, назовні рубки, над моєю головою і за моєю спиною, сягаючи верхнього вікна, де вона, звичайно ж, через внутрішню гру лінз, яка давала їй великий кут зору, ловила зовнішні образи. Прикинувши відстань, яку я подолав, піднімаючись, я збагнув, що перископ дозволяв мені бачити зовнішній простір так, немовби я дивився крізь верхні вітражі апсиди Сен-Мартена — ніби останнє видіння повішаника, що висить на Маятнику. Коли мої очі пристосувалися до цього тьмяного зображення, я побачив вулицю Вокансон, на яку виходили хори, та вулицю Конте, що була уявним продовженням нави. Вулиця Конте виходила на вулицю Монґольф’є ліворуч та на вулицю Тюрбіґо праворуч, на розі я бачив два бари, «Вік-Енд» і «Ротонду», а навпроти — фасад з написом, який я ледве розібрав, LES CREATIONS JACSAM [11] LES CREATIONS JACSAM — фр.: ВИРОБИ [фірми] «ЖАКСАМ». . Перископ. Не зовсім зрозуміло, чому він знаходиться у залі скляних виробів, а не в залі оптичних приладів, отже, це знак того, що важливо, аби можна було виглянути назовні саме в цьому місці, з цього погляду, але я не розумів причин такого рішення. Чому ця позитивістична, жюльвернівська усипальниця міститься саме тут, поряд із символічним закликом лева та змія?

У будь-якому випадку, якби мені вистачило сили і відваги зостатися тут ще кільканадцять хвилин, сторож, можливо, мене не помітить.

І я залишався у тому підводному човні впродовж часу, який здався мені неймовірно довгим. Я чув кроки запізнілих відвідувачів, ходу останніх сторожів. Мене спокушало скрутитися калачиком під капітанським містком, щоб певніше уникнути можливого неуважливого погляду, але потім я стримався, адже залишившися стояти, я завжди міг би — якби мене помітили — зробити вигляд заглибленого у споглядання відвідувача, що затримався помилуватися цим чудом.

Невдовзі після цього погасли світла і зал огорнув півморок, рубка стала не такою темною, ледь освітлена екраном, у який я втупився поглядом, адже він був моїм останнім контактом зі світом.

Обережність вимагала, щоб я навстоячки, а якщо б мені заболіли ноги, то навпочіпки, чекав принаймні впродовж двох годин. Година зачинення для відвідувачів не збігається з часом відходу службовців. Мене охопив жах перед прибиранням: а якщо зараз почнуть прибирати всі зали, п’ядь за п’яддю? Тоді я подумав, що, оскільки вранці музей відчиняється пізно, прибиральники напевно працюватимуть при денному світлі, а не ввечері. Саме так, очевидно, воно й було, принаймні у верхніх залах, бо я не чув більш нікого. Лише якийсь далекий гул, якийсь тріскучий галас, можливо, двері, що зачинялися. Я повинен був залишатися у нерухомості. У мене буде достатньо часу, щоб дістатися до церкви між десятою та одинадцятою, може, й пізніше, адже Володарі прийдуть лише коло півночі.