Умберто Еко - Маятник Фуко

У цю мить із кафе «Ротонда» виходила група молоді. Одна з дівчат пройшла вулицею Конте і звернула на вулицю Монґольф’є. Це був не дуже людний район, чи витримаю я, годину за годиною спостерігаючи цей прісний світ у себе за спиною? Але ж якщо перископ знаходився саме тут, чи не повинен був він надсилати мені повідомлення з якимось таємним значенням? Я відчував, як у мене з’являється необхідність піти по малій потребі: треба було про це не думати, все це від нервів.

Чого тільки не спадає на думку, коли принишкнеш, сховавшись сам-один у перископі. Так, мабуть, почуває себе той, хто ховається в трюмі корабля, щоб емігрувати у далеку країну. І справді, моєю кінцевою метою мала бути статуя Свободи з діорамою Нью-Йорку. Можливо, мене охопить сонливість, може, це й на краще. Ні, я міг би знову прокинутися занадто пізно…

Найбільше я боявся наростання тривоги: коли наступає певність, що за мить ти закричиш. Перископ, заблокований на дні підводний човен, тобі здається, що навколо тебе вже плавають велетенські чорні рибини з морської безодні, а ти їх не бачиш, ти знаєш лише, що тобі бракує повітря…

Я декілька разів глибоко вдихнув. Сконцентруватися. Єдине, що допоможе тобі в таку мить, це список із пральні. Повернутись до фактів, перелічити їх, виокремити причини, наслідки. Я опинився в такому становищі з такої-то причини, а також ще й з іншої…

Мене охопили спогади, прозорі, чіткі, впорядковані. Спогади про останні божевільні три дні, тоді про минулі два роки, що плуталися із спогадами про попередні сорок літ, які я воскресив, ґвалтуючи електронний мозок Якопо Бельбо.

Я віддаюся спогадам (і віддавався їм тоді), аби надати якогось сенсу хаосові й хибності нашого творіння. Зараз, як і того вечора у перископі, я зіщулююсь в одній віддаленій точці своєї душі, щоб витиснути з неї якусь історію. Як історія про Маятник. Це Діоталлеві сказав мені, що перша сфіра [12] Сфіра — Щабель (старогебрейське). — це Кéтер, Вінець, джерело, первісна порожнеча. Вона створила спочатку одну точку, яка стала Думкою, де були накреслені всі форми… Вона була і не була, замкнена в імені й вислизаючи від нього, вона ще не мала іншого імені, окрім «Хто?», чистого бажання назватися… На початку вона накреслила знаки в аурі, і з її найпотаємніших глибин забило джерелом темне полум’я, наче туман без кольору, аби дати форму безформному, і як тільки воно почало розгортатися, в її центрі утворилося джерело вогняних язиків, які виливалися, щоб освітити нижчі сфірот, додолу, аж до Царства.

Однак, можливо, у такому цімцумі, у цій схованці, у цій самотності, твердив Діоталлеві, вже була обітниця повернення.

Це було два дні тому. Того дня я виніжувався в ліжку і не міг себе пересилити, аби встати. Я приїхав попереднього пополудня і зателефонував до видавництва. Діоталлеві все ще був у лікарні, а Ґудрун не сказала мені нічого оптимістичного: далі так само, тобто далі погано. Я не насмілювався піти відвідати його.

Що стосується Бельбо, то його в офісі не було. Ґудрун сказала мені, що він зателефонував, кажучи, що мусить виїхати через сімейні причини. Які сімейні причини? Дивним було те, що він забрав текстовий процесор — Абулафію, як він тепер називав його, — разом з друкаркою. Ґудрун сказала мені, що він забрав його додому, аби закінчити якусь роботу. Навіщо такий клопіт? Хіба він не міг писати в офісі?

Я відчував себе сиротою. Лія з дитиною повернуться лише наступного тижня. Попереднього вечора я заскочив до Піладе, але не застав там нікого.

Мене розбудив телефон. Це був голос Бельбо, змінений віддаллю.

«Ну що там? Звідкіля ви телефонуєте? Я вже вирішив, що ви загубилися в Лівії, в районі одинадця…»

«Не жартуйте, Казобоне, це серйозно. Я в Парижі».

«В Парижі? Хіба не я мав туди поїхати? Це ж я мав врешті відвідати Консерваторій!»