Умберто Еко - Маятник Фуко

«Не жартуйте, повторюю. Я в кабіні… ні, в якомусь барі, словом, я не знаю, чи зможу довго говорити…»

«Якщо у вас немає жетонів, замовте розмову на виплат. Я чекатиму».

«Це не питання жетонів. Я потрапив у халепу». Він почав говорити швидко, щоб не дати мені перебити себе. «План. План справді існує. Ради Бога, не кажіть мені очевидних речей. Мене шукають».

«Але хто?» Я все ще нічого не торопав.

«Тамплієри, хай йому біс, Казобоне, я знаю, що ви не захочете повірити, але все виявилось правдою. Вони гадають, що карта у мене, мене загнали в пастку, примусили поїхати до Парижу Вони хочуть, щоб у суботу опівночі я був у Консерваторії, в суботу, — розумієте, — у ніч на святого Івана…» Він говорив безладно, й мені не вдавалося як слід розуміти його. «Я не хочу туди йти, я намагаюся втекти, Казобоне, вони мене вб’ють. Ви мали попередити Де Анджеліса, — ні, Де Анджеліс тут нічого не порадить — ніякої поліції, ради Бога…»

«Тоді що?»

«Тоді не знаю, прочитайте дискети в Абулафії, останніми днями я увів туди все, також і те, що трапилось упродовж останнього місяця. Вас не було, я не знав кому розповісти і писав три дні й три ночі… Послухайте, йдіть в офіс, у шухляді мого письмового столу є конверт із двома ключами. Той більший не потрібен, це ключ від мого сільського будинку, а менший — від помешкання в Мілані, йдіть туди і прочитайте все, тоді вирішуйте, або, може, ми ще пого-воримо, Боже мій, не знаю навіть, що робити…»

«Гаразд, прочитаю. Але де я вас тоді знайду?»

«Не знаю, я тут щодня переїжджаю з готелю до готелю. Скажімо, ви робите все сьогодні і тоді завтра вранці почекаєте у мене вдома, я спробую зателефонувати, якщо зможу. Боже мій, гасло…»

Я почув галас, голос Бельбо наближався й віддалявся з різною інтенсивністю, наче хтось намагався вирвати у нього слухавку. «Бельбо! Що трапилось?»

«Мене знайшли, гасло…»

Сухий тріск, наче вистріл. Мабуть, слухавка рпала і вдарилась об стіну або об поличку під телефонним апаратом. Звуки вовтузні. Потім клацнула повішана слухавка. Повішана, найпевніше, вже не рукою Бельбо.

Я відразу пішов під душ. Мені треба було прокинутися. Я не розумів, що відбувалося. План існує? Яке безглуздя, це ж ми його вигадали. Хто схопив Бельбо? Розенкройцери, граф Сен-Жермен, Охрана, Лицарі Храму, асасини? Тут усе було можливе, оскільки все було неймовірне. Цілком може бути, що він з’їхав з глузду; останнім часом він був такий напружений, я не розумів, чи це через Лоренцу Пеллеґріні, чи його щораз більше зачаровувало оте його творіння, — втім, План був спільний, мій, його, Діоталлеві, але саме він, як здавалось, був найбільше ним захоплений, і це вже не скидалося на гру. Даремно робити інші припущення. Я пішов до видавництва, Ґудрун зустріла мене їдким зауваженням, що вся робота у видавництві тепер лежить на її плечах, я поквапився до кабінету, знайшов конверта, ключі й помчав до помешкання Бельбо.

Запах затхлости, прогірклих недопалків, повсюди переповнені попільнички, умивальник у кухні повен брудних тарілок, смітник напханий розтельбушеними консервними бляшанками. У кабінеті на полиці — три порожні пляшки з-під віскі, у четвертій ще залишилось на два пальці спиртного. Це було помешкання людини, яка провела останні дні не виходячи, абияк споживаючи їжу, працюючи в шаленому ритмі, наче наркоман.

Всього було дві кімнати, заповнені книжками, складеними купами в кожному куті, а полиці стелажів гнулися під їх вагою. Я відразу помітив стіл з комп’ютером, друкарку, коробки з дискетами. Декілька картин на небагатьох місцях на стіні, не зайнятих стелажами, а прямо навпроти столу — гравюра XVII сторіччя, репродукція, старанно оправлена в раму, алегорія, якої я не помітив місяць тому, коли піднявся сюди, щоб випити пива, перш ніж вирушити у відпустку.

На столі — фото Лоренци Пеллеґріні з присвятою, написаною крихітними і дещо дитячими буквами. Було видно лише обличчя, але погляд, сам погляд вселяв у мене неспокій. Інстинктивним порухом делікатности (чи ревнощів?) я обернув фото, не читаючи присвяти.

Там було декілька папок. Я пошукав чогось цікавого, але то були лише роздруки кошторисів видавничих проектів. Посеред тих документів я знайшов, однак, роздрук одного файла, який, судячи з дати, стосувався, очевидно, перших спроб із текстовим процесором. І справді, він називався « Abu ». Я пригадав собі майже дитячий ентузіазм Бельбо, бурчання Ґудрун, іронію Діоталлеві, коли Абулафія вперше з’явився у видавництві.