Умберто Еко - Маятник Фуко

Це краще, ніж справжня пам’ять, адже остання ціною важких зусиль вчиться пам’ятати, але не забувати. Діоталлеві сефардично шаленіє від вигляду палаців з парадними сходами, зі статуєю воїна, який вчиняє жахливий злочин над безборонною жінкою. А далі — коридори з сотнями кімнат, у кожній зображення якогось незвичайного явища, миттєві з’яви, тривожні події, ожилі мумії, і до кожного образу, о вікопомна, ти приєднуєш думку, категорію, елемент космічного облаштунку, якийсь силогізм, чи нечуваний сорит, ланцюги максим, намиста гіпаллаг, троянди зевгм, танці гістерон-протерон, лоґой-апофантікой, ієрархії стойхейя [16] гістерон-протерон — гр.: пізніше-раніше, або ж потому-спершу, або ж наступне-попереднє, або ж апостеріорі-апріорі (грам. — лог. — філос. категорії); лоґой-апофантікой — гр.; тут, очев., «ствердні судження» (в сучасній логіці — т. зв. асерторичні судження); ієрархії стойхейя — гр., ієрархії першооснов, або засад, або первнів, або елементів, або стихій, або навіть звуків мови. , процесії рівнодень та паралаксів, гербарії, генеалогії гімнософістів — і так далі у безмежжя — о Раймундо, о Камілло, вам достатньо було повернутися в думках до ваших візій і ви одразу відтворювали великий ланцюг буття, in love and joy [17] in love and joy — англ.: в любові й радості. , адже все те, що у всесвіті розчленовується, у вашій голові вже об’єдналося в одному томі, а Пруст міг би викликати у вас лише посмішку. Але тоді, коли ми з Діоталлеві задумували створити ars oblivionalis [18] ars oblivionalis — лат.: мистецтво забуття. , нам не вдалося знайти законів забування. Все даремно, можна податися на пошуки втраченого часу, йдучи за живими слідами, як Хлопчик-Мізинчик у лісі, але знайденого часу навмисне стерти не можна. Хлопчик-Мізинчик завжди повер-тається, наче ідея-фікс. Науки забуття не існує, ми все ще захрясли у випадкових природних процесах — мозкових пошкодженнях, амнезії чи таких кустарних практиках, як наркотики, алкоголь, забуття сном чи самогубство.

А от Абу може дозволити тобі певні локальні самогубства, тимчасову амнезію, безболісну втрату мови.

Де ж ти була вчора ввечері, Л

Отож-бо, нескромний читачу, ти ніколи цього не знатимеш, але цей обрубаний рядок, який виходить у порожнечу, був початком довгої фрази, яку я справді написав, але потім мені захотілося її не написати (і навіть не подумати), тому мені б хотілося, аби те, що я написав, ніколи не відбулося. Вистачило одної команди — і по фатальній та недоречній фразі розплилася молочна піна, я натиснув на «витерти» і пссст — усе зникло.

Але це ще не все. Трагедія самогубця полягає в тому, що, тільки-но вистрибнувши з вікна, між сьомим і шостим поверхом він передумує: «Ех, якби я міг повернутися назад!» Та ба. На жаль, неможливо. Геп. А от Абу милостивий, дає тобі можливість каяття, я міг би ще відтворити свій зниклий текст, якби вчасно надумав і натиснув клавішу відновлення. Яке полегшення. Мені варто лише усвідомити, що якби я захотів, я міг би пам’ятати — і я миттю все забуваю.

Я ніколи вже не ходитиму від бару до бару, дезінтегруючи чужопланетні космічні кораблі трасерними набоями, аж поки чужопланетний монстр не дезінтегрує мене. Тут краще, тут ти дезінтегруєш думки. Це галактика з тисяч, десятків тисяч і мільйонів астероїдів, всі в один ряд, білі чи зелені, і їх творцем є ти. Fiat Lux [19] Fiat Lux — лат.: Хай буде світло (пор. Буття 1,3). , Великий Вибух, сім днів, сім хвилин, сім секунд — і в тебе перед очима народжується всесвіт у вічній текучості, де нема навіть точних космологічних ліній і часових пут, не кажучи вже про numerus Clausius [20] numerus Clausius — лат.: «число Клавзіуса»; Рудольф Клавзіус (1822–1888) — нім. фізик-теоретик. , тут можна йти назад навіть у часі, літери виникають і знову мляво відпливають, вони виринають з ніщоти і слухняно туди повергаються; одержавши наказ, вони розчиняються і, знову перетворившись в ектоплазм, повертаються до свого природного середовища; це підводна симфонія м’яких з’єднань і розривів, драглистий танець комет-саможерів, як щука із Жовтого Підводного Човна, натискаєш пучкою пальця на клавішу — і непоправне починає зсуватися дозаду, до кровожерного слова, зникає у його пащі, воно всмоктує — сьорб — і наступає темрява, а якщо ти не зупинишся, воно пожере само себе і розтовстіє від свого неіснування, як чорна діра.

А якщо ти пишеш те, чого пристойність не схвалює, можна все скинути на дискету, а на неї ставиш гасло, і ніхто більше не зможе цього прочитати; дуже зручно для таємних агентів — пишеш послання, запам’ятовуєш і ховаєш на дискеті, тоді дискету до кишені і пішов собі, посвистуючи, і навіть Торквемада не зможе ніколи дізнатися, що ти там написав, це знаєш лише ти і він (Він?). Припустімо навіть, що тебе катують, ти вдаєш, ніби здаєшся і хочеш набрати гасло, а насправді натискаєш таємну клавішу і послання вже не існує.