Умберто Еко - Маятник Фуко

Краєвид навколо вежі був неспівмірний і неспівмірно залюднений, як це буває на ребусах, де видно палац, жабу на першому плані, нав’юченого мула і короля, який одержує від пажа дар. Тут унизу ліворуч був зображений вельможа, що з’являвся в отворі колодязя, висячи на колесі, вісь якого через якісь абсурдні корби — крізь кругле вікно — була прикріплена до певної точки всередині вежі. У центрі знаходився лицар і перехожий, праворуч — прочанин на колінах, який тримав велику кітву, наче патерицю. З правого боку, майже навпроти вежі, височіла гора, круча, з якої падав персонаж зі шпагою, а з протилежного боку, в перспективі — Арарат, на вершині якого сів на мілину Ковчег. У верхніх кутах було видно дві хмари, кожна з них була освітлена зіркою, що кидала на вежу розсіяні промені, вздовж них колихалися дві постаті — гола людина, оповита кільцями змія, і лебідь. У верхній частині, в центрі був німб, над яким висіло слово « oriens » у переплетінні з гебрейськими письменами, з яких виростала Божа рука, що підтримувала мотузкою вежу.

Вежа рухалася на колесах, її основа була квадратна, вона мала вікна, двері, з правого боку підйомний міст, тоді щось на кшталт галереї з чотирма спостережними баштами, на кожній з яких був озброєний воїн зі щитом (прикрашеним гебрейськими літерами), який махав пальмовою гілкою. Але було видно лише трьох воїнів, про четвертого можна було здогадатися — він був схований за масою восьмикутного купола, над яким височіла баня, теж восьмикутна, і з неї стирчала пара великих крил. Вище була ще одна баня, менша, з чотирикутною баштою, з відкритими арками, опертими на тонкі колони; всередині було видно дзвін. І нарешті, остання невелика чотирисклепінчаста баня, до якої була прикріплена мотузка, підтримувана Божою рукою. По боках бані — слово « Fa/ma », над банею — картуш « Collegium Fraternitatis ».

Чудернацтва на цьому не закінчувалися, тому що з інших двох круглих вікон вежі виглядали: ліворуч — величезна, непропорційна щодо інших постатей рука, що тримала меч, здавалося, що вона належала якійсь крилатій істоті, замкненій у вежі, а праворуч — велика сурма. І знову сурма…

Мене зацікавила кількість отворів вежі: надто вже правильно розміщені на банях, по боках основи вони були розміщені абияк. Вежу було видно лише на дві чверті, у прямокутній перспективі, й можна було собі уявити, що задля симетрії двері, вікна та бійниці, що видніли з одного боку, були відтворені у тому ж порядку також із протилежного боку. Отже, чотири арки бані з дзвоном, вісім вікон у нижній бані, чотири башти, шість отворів між східним і західним фасадами, чотирнадцять між північним та південним фасадами. Я додав: тридцять шість отворів.

Тридцять шість. Це число переслідувало мене вже понад десять років. Як і сто двадцять. Розенкройцери. Сто двадцять поділити на тридцять шість буде — до шостого знаку — 3,333333. Занадто досконало, але, може, варто спробувати. Я спробував. Жодного результату.

Мені спало на думку, що, помноживши це число на два, можна приблизно отримати число Звіра — 666. Але й це припущення виявилося занадто фантастичним.

Раптом мене вразила центральна хмара, Божий престол. Гебрейські літери було добре видно навіть з мого крісла. Але Бельбо не міг писати на Абулафії гебрейськими літерами. Я приглянувся краще: звичайно, я їх знав, справа наліво, йод, ге, вав, ге . Ягве, ім’я Бога.

Ім’я Бога… Але ж так. Я пригадав першу розмову між Бельбо та Діоталлеві того дня, коли Абулафію встановили в офісі.

Діоталлеві, підкреслено поблажливий, стояв у дверях своєї кімнати. Поблажливість Діоталлеві була завжди образливою, але Бельбо, як здавалося, сприймав її саме поблажливо.

«Воно тобі зовсім ні до чого. Ти ж не захочеш переписувати на ньому рукописи, яких не читаєш?»

«Воно потрібне, щоб класифікувати, впорядковувати списки, оновлювати каталоги. І я б міг написати щось своє, а не чуже».

«Але ж ти присягався, що нічого свого не напишеш».

«Я присягався, що не засмучу світ ще одним рукописом. Я сказав, що оскільки мені стало зрозуміло, що в мені нема задатків для головного героя…»

«…ти будеш проникливим глядачем. Це я знаю. І що?»

«А те, що навіть проникливий глядач, повертаючись із концерту, може мугикати собі пасаж із другої частини. Це ж не означає, що він хоче диригувати у Карнеґі-Холі…»