Умберто Еко - Маятник Фуко

Однак тепер, після всього, що трапилось, — а тут ще й оця розенкройцерівська гравюра, — мені здавалось неможливим, щоб Бельбо, шукаючи гасла, не повернувся до тих вправ з ім’ям Бога. Але він повинен був оперувати такими числами, як тридцять шість або сто двадцять, якщо були вірними мої припущення, що ці числа його переслідували. Отже, він не міг комбінувати чотирма єврейськими літерами, адже, як він знав, чотири камені будують лише двадцять чотири доми.

Він міг розіграти італійську транскрипцію, яка містить ще два голосні. Шість літер дають у розпорядження сімсот двадцять комбінацій. Тут будуть і повторення: але сказав же Діоталлеві, що два ге можна вважати різними літерами. Бельбо міг вибрати тридцять шосту або сто двадцяту комбінацію.

Приїхав я сюди об одинадцятій, а зараз була перша. Мені треба було написати програму для складання анаграм із шести літер, досить було тільки змінити вже готову програму для чотирьох.

Я потребував свіжого повітря. Вийшовши з помешкання, я купив собі попоїсти й ще одну пляшку віскі.

Піднявшись у помешкання, я відклав канапки, взявся за віскі, вклав дискету з бейсиком, склав програму для шести літер — як звично для мене, з помилками, і тому це зайняло мені добрих півгодини, але десь о пів на третю програма вже працювала і на екрані перед моїми очима пропливали сімсот двадцять імен Бога.

Я взяв у руку аркуші, що вийшли з друкарки, не розриваючи їх, мовби питаючи поради в сувою оригінальної Тори. Спробував ім’я номер тридцять шість. Повна темрява. Останній ковток віскі — і я непевними руками спробував ім’я номер сто двадцять. Нічого.

Мені захотілося померти. І все ж я був Якопо Бельбо, а Якопо Бельбо повинен був думати так, як думав я. Десь я, мабуть, помилився, помилився по-дурному, у якійсь дрібниці. Я був за крок від вирішення, може, Бельбо, з причин, які мені поки що не вдавалося зрозуміти, рахував з кінця?

Казобоне, дурню, — сказав я собі. Звісно що з кінця. Точніше, справа наліво. Бельбо вніс у комп’ютер ім’я Бога, транслітероване латинськими літерами, з голосними, звичайно, але, оскільки саме слово було єврейське, він написав його справа наліво. Він увів не слово IAHVEH — як це я раніше не здогадався — a HEVHAI. Адже очевидно, що в такому випадку порядок перестанов зміниться.

Отже, мені треба було рахувати з кінця. Я знову спробував обидва імена.

Нічого не сталося.

Все це неправильно. Я вперто чіплявся за елегантну, але хибну гіпотезу. Може трапитися з кожним ученим.

Ні, не те що з кожним ученим. Будь з ким. Хіба ми не помітили ще місяць тому, що останнім часом вийшло принаймні три романи, головний герой яких шукав у комп’ютері ім’я Бога? Бельбо не повівся б так банально. А крім того, коли вибираєш гасло, слід узяти щось, що легко згадати, що можна набрати легко, майже інстинктивно. Уявіть собі, IHVHEA! Йому б довелося застосувати до Темури Нотарікон і вигадати акростих, щоб запам’ятати гасло. Щось на зразок «Імельда Гідно Відомстила Гемонським Екзальтованим Асасинам…»

А крім того, чому Бельбо мав би думати по-кабалістичному, як Діоталлеві? Його переслідував План, а у План ми вклали стільки інших компонентів — Розенкройцери, Синархія, Гомункулюси, Маятник, Вежа, Друїди, Еннойя…

Еннойя… Я згадав Лоренцу Пеллеґріні. Простягнувши руку, я обернув фото, від чого стримався був раніше. Я намагався позбутися настирливої думки, спогаду про той вечір у П’ємонті… Я наблизив фото до очей і прочитав присвяту. Вона говорила: «Адже я перша і остання. Я шанована й зненавиджена. Я свята і повія. Софія».

Цей напис було зроблено, мабуть, після вечірки у Ріккардо. Sophia, шість літер. А чому б не анаграмувати їх? Це я мислив викривлено. Бельбо кохає Лоренцу, він кохає її тому, що вона така, яка є, а вона — це Софія, Мудрість; і подумати тільки, що вона, в цю хвилину, хтозна… Ні, все навпаки, Бельбо мислить ще більш викривлено. Мені пригадалися слова Діоталлеві: «У другій сфірі темний Алеф перетворюється в Алеф світлистий. З Темної Точки виринають літери Тори, приголосні становлять тіло, а голосні — подих, і разом вони супроводжують спів праведника. Коли мелодія знаків рухається, разом з нею рухаються приголосні та голосні. З них виникає Хохма, Мудрість, Знання, первинна ідея, в якій, наче в скрині, міститься усе, готове розгорнутися у світотворенні. У Хохмі міститься сутність усього того, що настане потім…»