Умберто Еко - Маятник Фуко

«Справді? Чудово, тоді чорно-біла. Точність є точність. Але на золотистому тлі, вона має вразити читача, він повинен перенестися туди, у той день, коли проводили цей експеримент. Зрозуміло? Науковість, реалізм, ентузіазм. За допомогою науки можна дійняти читача до живого. Що може бути більш театральне, драматичне, ніж мадам Кюрі, яка увечері повертається додому й бачить у темряві фосфоресцентне світло, Боже мій, що ж це таке… Вуглеводень, флогістон чи як там воно в біса називалося, — і ось Марія Кюрі винайшла рентгенівські промені. Додайте трохи перцю. Але з пошаною до істини».

«Але що спільного мають рентгенівські промені з металами?» поспитав я.

«Хіба радій — це не метал?»

«Гадаю, що так».

«Ну от. З погляду металів можна освітити весь усесвіт науки. Як ми вирішили назвати книгу, Бельбо?»

«Ми думали про серйозну назву, Метали і матеріальна культура приміром».

«Вона й повинна бути серйозною. Але потрібно щось більше, якась іскорка, дрібниця, якою все сказано, треба подумати… Ось, Всесвітня історія металів. Чи китайці теж там є?»

«Авжеж, є».

«Значить, всесвітня. І це зовсім не рекламний трюк, це правда. А може, навіть Дивовижні пригоди металів ».

Саме в цю мить пані Грація оголосила про прихід комендатора Де Ґубернатіса. Пан Ґарамон хвильку завагався, поглянув на мене з сумнівом, але Бельбо подав йому знак, ніби кажучи, що мені можна довіряти. Ґарамон наказав впустити гостя й пішов йому назустріч. Де Ґубернатіс був у двобортному костюмі, з трояндою в петлиці, з авторучкою у кишеньці. Під пахвою він тримав теку, а з кишені його піджака виглядала згорнута газета.

«Любий комендаторе, сідайте, мій любий друг Де Амброзіїс говорив мені про Вас — життя, віддане служінню державі, й таємне поетичне обдаровання, чи не так? Покажіть, покажіть той скарб, що у Вас в руках… Познайомтеся з двома моїми генеральними директорами».

Він посадовив його перед письмовим столом, заваленим рукописами, і тремтячими від цікавости руками погладив обкладинку представленого твору: «Нічого мені не говоріть, я все знаю. Ви з Віпітено, великого й славного міста. Життя, віддане праці на митниці. А тайкома, день за днем, ніч за ніччю, заповнюються ці сторінки, запалені демоном поезії. Поезія… У ній згоріла юність Сапфо, вона зігрівала сивину Ґете… Чарівне зілля, — говорили греки, — отрута і бальзам. Звичайно, ми муситимемо прочитати оце ваше творіння, я вимагаю як мінімум трьох відгуків про прочитане, один внутрішній і два від консультантів (анонімних — даруйте, але вони надто відомі особи), „Мануціо“ не видасть книги, якщо нема певности щодо її якости, а якість, Вам це відомо краще, ніж мені, це річ невловима, її слід відкрити шостим чуттям, іноді книга має огріхи, недосконалості, — Свево теж погано писав, як Ви самі мені говорили, — але відчувається думка, ритм, сила. Знаю, не треба нічого мені казати, лише кинувши оком на перші слова вашого твору, я відчув щось таке, але я сам не хочу виносити присуд, хоча не раз бувало — авжеж, далеко не раз — відгуки були прохолодні, проте я відкинув їх, адже не можна судити про автора, не злившись із ним, так би мовити, в одне ціле, ось, приміром, я відкриваю навмання цей ваш твір, й одразу в вічі мені впадають ці рядки, ‘ неначе восени, змарнілі вії ’ — чудово, не знаю, як решта, але я відчуваю натхнення, вловлюю образ, іноді текст розкривається саме так, в екстазі, в захопленні… Cela dit [112] Cela dit — фр., тут: себто. , любий друже, хай йому біс, якби можна було робити те, що хочеш! Але видавнича справа теж промисловість, найшляхетніша, але промисловість. А знаєте, скільки зараз коштує друк, та й папір? Зазирніть, зазирніть у сьогоднішні газети, наскільки піднявся курс на Вол-Стріт. Гадаєте, це нас не стосується? Ще й як стосується. Вам відомо, що з нас беруть податки навіть за те, що в нас на складі? Оподатковують те, що не продане. Я плачу навіть за провал — за хресний шлях генія, якого не визнає міщанство. Цей веліновий папір — це, даруйте, дуже витончено, що ви надрукували текст на такому тонкому папері, відразу видно поета, а якийсь нікчема напевно видрукував би його на папері найвищої якости, аби засліпити очі й наслати оману на дух, але ця поезія написана від серця, еге ж, слова, наче камені, збурюють світ, — цей веліновий папір коштує мені, наче папір для виготовлення банкнот».

Задзеленчав телефон. Як я дізнався згодом, Ґарамон натиснув на потайний гудзик під столом і пані Грація зробила йому вдаваний дзвінок.