Умберто Еко - Маятник Фуко

«Любий метре! Прошу? Чудово! Велика новина, дзвоніть у всі дзвони. Ваша нова книга — це подія. Звичайно, видавництво „Мануціо“ пишається, воно зворушене, щобільше, воно тішиться, що має Вас серед своїх авторів. Ви бачили, що пишуть газети про вашу останню епічну поему. Вона варта Нобеля. На жаль, ви випередили час. Нам заледве вдалося продати три тисячі примірників…»

Комендатор Де Ґубернатіс пополотнів: він і не сподівався на три тисячі примірників.

«Одержана сума не покрила коштів виробництва. Прийдіть і подивіться крізь скляні двері, скільки у мене в редакції людей. Сьогодні, щоб книга оплатилася, треба продати принаймні десять тисяч примірників, на щастя, певні твори продаються навіть у більшій кількості, але це письменники, так би мовити, іншого покликання. Бальзак був великий і продавав книги, наче пиріжки, Пруст же був не менший, але друкувався за власний кошт. Ви потрапите до шкільних хрестоматій, але не у вокзальні кіоски, Джойс теж публікувався за свій кошт, як Пруст. Публікацію таких книг, як ваші, я можу дозволити собі раз на два-три роки. Дайте мені три роки часу…» Настала довга пауза. На обличчі Ґарамона вималювалося болісне збентеження.

«Як це? За ваш кошт? Ні, стільки не треба, ми можемо обмежити кошти… Але ж це не в правилах видавництва „Мануціо“… Авжеж, ви маєте рацію, Джойс і Пруст також… Атож, я розумію…»

Ще одна болісна пауза. «Гаразд, ми це обговоримо. Я був з вами щирий, але ви надто нетерплячі, спробуємо зробити з вами щось на зразок joint venture [113] joint venture — англ.: «спільне підприємство». , як цього нас навчили американці. Зайдіть до нас завтра, ми підрахуємо, що до чого… Моє шанування і захоплення».

Ґарамон наче прокинувся, провів рукою по очах, тоді вдав, нібито раптом згадав про присутність гостя. «Даруйте. Це був Письменник, справжній письменник, може навіть один з Великих. І все ж, саме тому… Іноді відчуваєш приниження, займаючись цим ремеслом. Якби не покликання… Але повернімось до Вас. Гадаю, ми все сказали один одному, я напишу Вам, скажімо, через місяць. Ваш твір залишиться тут, у добрих руках».

Комендатор Де Ґубернатіс вийшов без слова. Він побував у кузні слави.

«Мануціо» було видавництвом для АВК.

АВК у жаргоні «Мануціо» означало — але чому я вживаю минулий час? АВК продовжують існувати, там усе йде своїм ходом, наче нічого й не сталося, це я тепер відношу все у страшенно давно минулий час, адже те, що трапилося того вечора, позначилося жаским розривом часу, в наві Сен-Мартен-де-Шан було порушено порядок століть… або, можливо, тому, що того вечора я раптом постарів на десятиліття, чи то страх, що Вони мене наздоженуть, примушує мене говорити так, ніби я пишу хроніку розпаду імперії, простягнувшись у ванні з надрізаними венами, чекаючи, аж утоплюся у власній крові…

АВК — це Автор за Власний Кошт, а «Мануціо» було одним із тих видавництв, які в англосаксонських країнах називають vanity press , «друком марнославства». Прибутки надзвичайно великі, витрати на працівників мінімальні. Ґарамон, пані Грація, книговод у комірці в глибині, якого тут називали адміністративним директором, і Лючано, експедитор-інвалід у просторому складі в напівпідвалі.

«Я ніколи не міг зрозуміти, як Лючано вдається пакувати книжки одною-єдиною рукою», казав було мені Бельбо, «гадаю, він допомагає собі зубами. З іншого боку, скільки того пакування: експедитори звичайних видавництв відсилають книги до книгарень, тоді як Лючано відсилає їх лише авторам. „Мануціо“ не цікавиться читачами… Важливо, говорить пан Ґарамон, щоб автори нас не зрадили, а без читачів можна обійтися».

Бельбо захоплювався паном Ґарамоном. Він бачив у ньому носія тієї сили, мати яку йому самому не судилося.

Система видавництва «Мануціо» була дуже проста. Кілька реклам у місцевих щоденних газетах, у професійних часописах, у провінційних літературних виданнях, особливо у тих, що припиняють виходити після кількох чисел. Середнього розміру оголошення з фотографією автора та кілька лаконічних рядків: «піднесений голос нашої поезії», або ж «нова прозова спроба автора ‘Флоріяни та сестер’».