Умберто Еко - Маятник Фуко

«До чого тут Єйтс?»

«А до того. Я отут прочитала, що він належав до розенкройцерського товариства, яке називалося Вранішня Зоря ».

«Що б я робив без тебе?»

Я знову почав навідуватися до Піладе, адже це було щось на зразок ділової арени, де я знаходив замовників.

Одного вечора я знову зустрів Бельбо (минулими роками він, мабуть, рідко сюди заглядав, а потім знову почав навідуватися після того, як зустрів Лоренцу Пеллеґріні). Він не змінився, може, трохи більше посивів, злегка схуд, але не дуже.

Це була сердечна зустріч, якщо врахувати його обмежену експансивність. Кілька реплік про давні часи, твереза стриманість на тему останньої події, в якій ми були спільниками, та її епістолярних наслідків. Комісар Де Анджеліс більше не давав про себе чути. Хтозна, може справу здано в архів.

Я розповів йому про свою роботу і він, здавалося, зацікавився. «По суті, це те, що б хотілося робити мені, — Сем Спейд від культури, двадцять доларів денно плюс видатки».

«Але мені не трапляються таємничі й чарівні жінки, та й ніхто не приходить розповісти мені про мальтійського сокола», сказав я.

«Хтозна. Ви цим розважаєтеся?»

«Чи розважаюся?» запитав я його. І, цитуючи його ж, відповів: «Це єдина річ, яку, як мені здається, я можу робити добре».

« Good for you », відповів він.

Ми бачилися ще кілька разів, я розповів йому про свої бразилійські пригоди, але він, на мій погляд, був завжди дещо неуважний, більше, ніж звичайно. Коли Лоренци Пеллеґріні не було, він не відривав очей від дверей, а коли вона була, він неспокійно водив поглядом по барі, стежачи за її пересуваннями. Одного вечора — то було вже десь у час зачинення бару — він сказав мені, дивлячись убік: «Послухайте, можливо, ви нам знадобитеся, але не для побіжної консультації. Ви могли б присвятити нам, скажімо, кілька пополуднів на тиждень?»

«Побачимо. А в чому справа?»

«Одна металургійна фірма замовила нам книгу про метали. Розповідь в основному за допомогою ілюстрацій. Популярна, але серйозна. Розумієте, в такому-от жанрі — метали в історії людства, від залізного віку до сплавів для космічних кораблів. Нам потрібен хтось, хто б ходив по бібліотеках та архівах і шукав добрі зображення, старі мініатюри, ритини з книжок минулого століття, не знаю що ще, про ливарство або про громозвід».

«Згоден, завтра зайду до вас».

До нього підійшла Лоренца Пеллеґріні. «Ти відпровадиш мене додому?»

«Чому я?»

«Тому що ти мужчина моїх мрій».

Він почервонів, як умів червоніти тільки він, дивлячися ще більш убік. Тоді сказав: «Ось свідок». А до мене промовив: «Я мужчина її мрій. Це — Лоренца».

«Привіт».

«Привіт».

Він підвівся й прошепотів їй щось на вухо.

«Яке це має значення?» сказала вона. «Я попросила тебе відвезти мене машиною додому».

«Ага», сказав він. «Даруйте, Казобоне, я мушу попрацювати таксистом для жінки невідомо чиїх мрій».

«Дурник», сказала вона з ніжністю й поцілувала його в щоку.

Було очевидно, що Бельбо з Лоренцою Пеллеґріні щось пов’язувало. Я не розумів, наскільки міцно й відколи. Навіть файли в Абулафії не допомогли мені відтворити цю історію.

Приміром, файл про вечерю з доктором Ваґнером не має дати. Доктора Ваґнера Бельбо знав ще до мого від’їзду і, либонь, підтримував з ним стосунки також після початку моєї співпраці з видавництвом «Ґарамон», адже я теж із ним познайомився. Отже, ця вечеря могла відбутися або до або після вечора, який мені згадується. Якщо вона відбулася до нього, я розумію збентеження Бельбо, його стриманий розпач.

Доктора Ваґнера — австрійця, який багато років проповідував у Парижі, звідси й вимова його ім’я «Ваньєр» у тих, хто хотів похвалитися близьким знайомством із ним, — уже впродовж близько десяти років регулярно запрошували до Мілану дві групи революціонерів періоду одразу після шістдесят восьмого. Вони билися між собою за нього, і кожна група, звісно, радикально відмінно інтерпретувала його вчення. Чому й навіщо ця знаменита людина дозволяла, аби її спонсорували екстремісти, — цього я ніколи не міг зрозуміти. Теорії Ваґнера, так би мовити, не мали кольору, і, якби він захотів, його могли б запрошувати університети, клініки, академії. Гадаю, він приймав їх запрошення, бо фактично був епікурейцем і вимагав королівського відшкодування своїх витрат. Приватні особи могли зібрати більше грошей, ніж інституції, а для доктора Ваґнера це означало подорож у першому класі, розкішний готель, плюс гонорари за лекції та семінари, обраховані за його тарифом терапевта.