Умберто Еко - Маятник Фуко

Швидкобіжна часина у барі. Відтак ти з тремтінням чекатимеш іще один день. Тебе не шантажує жодна певність.

Той, хто закохується по барах, не потребує жінки лише для себе. Завжди знайдеться хтось, хто йому її позичить.

Особа Іншого. Він давав їй повну свободу, адже завжди був у від’їзді. Його ліберальність підозріла: я міг зателефонувати навіть опівночі, він був, а тебе не було, він мені відповів, що ти десь на людях, ага, якщо ти вже телефонуєш, може, ти випадково знаєш, де вона? Єдині миттєвості ревнощів. Але навіть таким способом я виривав Чечілію у саксофоніста. Любити або думати, що любиш, наче вічний жрець стародавньої помсти.

Із Сандрою все ускладнилося: того разу вона збагнула, що мене занадто захопила ця історія, життя удвох стало досить напруженим. Ми маємо розлучитися? То ж розлучімось. Ні, стривай, ще поговорімо. Ні, так жити більше не можна. Словом, проблемою була Сандра.

Коли мандруєш по барах, драма пристрастей розгортається не з тою, з ким зустрічаєшся, а з тою, з ким ти розстаєшся.

Відтак відбулася вечеря з доктором Ваґнером. На лекції він щойно дав одному провокаторові визначення психоаналізу: — La psychanalyse? C'est qu'entre l’homme et la femme… chers amis… ça ne colle pas [111] Lapsychanalyse? C’est qu’entre… — фр.: Психоаналіз? Це коли між чоловіком і жінкою… дорогі друзі… щось не клеїться. .

Була дискусія про пару, про розлучення як ілюзію Закону. Поглинутий своїми проблемами, я із запалом брав участь у розмові. Ми дали втягнути себе в діалектичні ігри, сперечалися, а Ваґнер мовчав, і ми забули, що серед нас є оракул. І з виглядом зосереджености на собі

і з нещирим виразом обличчя

і з меланхолійною байдужістю

і наче ненароком вступаючи у розмову зовсім на іншу тему Ваґнер сказав (я згадую його точні слова, вони закарбувалися в моїй голові, неможливо, щоб я помилився): — У своїй професійній практиці я жодного разу не мав пацієнта, який би впав у невроз через власне розлучення. Причиною недуги завжди було розлучення Іншого.

Доктор Ваґнер навіть в усній мові вимовляв слово Інший з великої літери. Я підскочив, наче вкушений гаспидом

віконт підскочив, наче вкушений гаспидом

крижаний піт перлився на його чолі

барон дивився на нього крізь ліниві кружальця диму своїх тонких російських сигарет

— Ви хочете сказати, що людина впадає у кризу не через розлучення зі своїм партнером, а через можливе або неможливе розлучення третьої особи, яка спричинила кризу в парі, членом якої ця людина є?

Ваґнер поглянув на мене з розгубленістю людини, яка вперше зустрічає особу з розумовим розладом. Він запитав мене, що я цим хотів сказати.

І справді, що б я цим не хотів сказати, я сказав це погано. Я постарався конкретизувати свої міркування. Я взяв зі столу ніж і поклав його поруч із виделкою: — Ось, це — я, Ніж, одружений з нею, Виделкою. А ось іще одна пара, вона — Ложка, одружена з Різаком, або Меккі-Ножакою. Тепер я, Ніж, вважаю, що мої страждання викликані тим, що мені доведеться покинути свою Виделку, а мені б цього не хотілося, я кохаю Ложку, але мене влаштовує, що вона залишається зі своїм Різаком. Але насправді, докторе Ваґнер, ви мені говорите, що я страждаю тому, що Ложка не розходиться зі своїм Різаком. Це так?

Ваґнер відповів одному з бесідників, що ніколи нічого подібного не говорив.

— Як то не говорили? Ви сказали, що ніколи не зустрічали нікого, хто б набув невроз через свої власне розлучення, що це завжди трапляється через розлучення іншого.

— Можливо, не пам’ятаю, — сказав тоді знуджено Ваґнер.

— А якщо ви це сказали, то хіба це не означає того, що мав на увазі я?

Ваґнер на кілька хвилин замовк.

Тим часом бесідники, завмерши, чекали, а Ваґнер знаком попросив, щоб йому налили у склянку вина, уважно подивився проти світла на рідину і врешті заговорив.

— Якщо ви мали це па увазі, то значить, ви хотіли мати це на увазі.

Відтак він обернувся в іншу сторону, сказав, що стало спекотно, тоді завів якусь оперну арію, вимахуючи солоною паличкою, наче диригуючи далекою оркестрою, позіхнув, зосередивши свою увагу на вершковому торті, і нарешті, після ще одного приступу німоти, попросив, аби його відвезли до готелю.

Присутні поглянули на мене, як на людину, що зірвала симпозіум, на котрому мали пролунати вирішальні Слова.

Справа в тому, що я почув, як говорить Істина.

Я зателефонував тобі. Ти була вдома, з Іншим. Я провів безсонну ніч. Усе було ясно: я не міг стерпіти, що ти живеш із ним. Сандра тут ні до чого.