Умберто Еко - Маятник Фуко

Описати будинок в ***, що самотньо стояв на пагорбі посеред виноградників, — як у нас кажуть, «пагорб у формі жіночої груді», — а тоді й вулицю, що вела на край села, до початку останнього заселеного провулку — чи першого (звісно, ніколи не знатимеш якого, поки не вибереш точку відліку). Маленький біженець, який покидає сімейний затишок і проникає у мацаки села, обходячи провулком і шалено боячися Стежини.

Стежина була місцем зібрання банди зі Стежини. Сільські хлопчиська, брудні, галасливі. Мені, міщухові, було краще уникати їх. Але щоб дійти до майдану, до крамниці з канцелярськими товарами, не пускаючись ганебно в кругосвітню подорож мало не екватором, не залишалося нічого іншого, як іти Струмком. Хлопчиська зі Стежини були малими джентльменами порівняно з бандою Струмка, за назвою колишнього потоку, який став стічним риштаком, що все ще протікав через найубогіший куток села. Хлопчиська зі Струмка були справді мерзенні і непогамовні люмпен-пролетарі.

Хлопці зі Стежини не могли проходити через зону Струмка, щоб на них не напали і не надавали штурханів. Спершу я не знав, що я зі Стежини, адже я тільки-ио приїхав, але розбишаки зі Струмка вже визначили мене як свого ворога. Я простував їхніми краями, тримаючи розгорнену дитячу газетку перед очима, ішов, читаючи, й вони мене побачили. Я пустився бігти, а вони кинулися за мною, кидаючи каміння, один камінь розірвав мою газету, яку я, біжучи, продовжував тримати розгорненою перед собою, аби зберегти гідну поставу. Я врятував своє життя, але втратив газету. Наступного дня я вирішив вступити до зграї зі Стежини.

Коли я постав перед їхнім синедріоном, мене зустрів глузливий регіт. У ті часи у мене була кучма волосся, яке мало схильність стирчати на маківці, наче на рекламі олівців «Пресбітеро». Зразки, які мені давало кіно, реклама, недільні прогулянки після меси, показували юнаків у двобортних піджаках із широкими плечима, з вусиками і напомадженим, блискучим волоссям, що прилягало до черепа. У ті часи зачесане назад волосся в народі називалося «масканья». Я хотів мати саме таку зачіску. По понеділках на базарній площі, за суму, смішну, якщо згадати ситуацію на біржі цінних паперів, але величезну для мене, я купував коробочки густого, наче мед зі стільників, брильянтину, і проводив години, намащуючи ним волосся, аж поки воно не починало скидатися на свинцеву баню чи папську скуфію. Відтак я одягав на голову сіточку, щоб тримати його притиснутим до голови. Хлопчаки зі Стежини вже бачили, як я красувався в сіточці, і кинули мені кілька ущипливих слів своїм шорстким діалектом, який я розумів, але яким не розмовляв. Того дня, побувши вдома впродовж двох годин із сіточкою на голові, я зняв її, перевірив у люстрі її чудовий ефект і подався шукати тих, кому вирішив дати клятву вірности. Коли я підійшов до них, брильянтин з базару вже втратив свій клеївний ефект, і волосся поступово починало повертатися до свого сторчового стану. Це викликало ентузіазм хлопчаків зі Стежини, які обступили мене колом, штурхаючи один одного ліктями. Я попросив, щоб вони прийняли мене до своєї зграї.

На жаль, я говорив літературною італійською: я був іншим. Наперед вийшов ватажок, Мартінетті, який здався мені тоді велетнем, що виступав у всьому своєму босоногому блискові. Він вирішив, що я маю витримати сто копняків у зад. Може, вони хотіли розбудити в мені змія Купдаліні. Я погодився. Я оперся об мур і переніс сто ударів босою ногою, тим часом як двоє ад’ютантів тримали мене за руки. Мартінетті викопував своє завдання з силою, з ентузіазмом, методично, завдаючи ударів всією підошвою, а не носком, щоб не забити собі великого пальця. Хор бандитів задавав ритуалові ритму. Рахували діалектом. Відтак вони зачинили мене на півгодини у крілятпику, а самі вели розмову своєю горловою говіркою. Мене випустили, коли я почав скаржитися на те, що в мене затерпли ноги. Я пишався собою, адже зміг достойно відбути варварський ритуал зграї дикунів. І так я став одним із них, званий конем.

В *** у ті часи квартирували тевтонські лицарі, не дуже обережні, бо партизани ще не давали про себе знати, — це було наприкінці ’43 й на початку ’44. Один з наших перших подвигів полягав у тому, що ми проникли в касарню, поки кілька наших товаришів відволікали увагу вартового, здоровенного лонґобарда, який поїдав велетенського бутерброда з — так нам здавалося, і це наганяло на нас жах — ковбасою і варенням. Поки одна група наших улещувала німця, вихваляючи його зброю, решта викрадала з касарні (в яку можна було проникнути ззаду, де між дошками була діра) палички вибухівки. Не пам’ятаю, що ми цю вибухівку потім якось використовували, але первісний задум полягав, за планами Мартіиетті, у влаштуванні на полі вибухів, з піротехнічною метою, методами, які тепер виглядають дуже грубими і недійовими. Згодом, після німців, прийшли фашистські десантники з десятого підрозділу морської піхоти і побудували опірний пункт над рікою, якраз на роздоріжжі, куди о шостій вечора з провулку спускалися дівчата з пансіону Діви Марії Спомагательки. Потрібно було переконати морських піхотинців (їм було, мабуть, не більше вісімнадцяти) зв’язати в пучок кілька німецьких гранат з довгим руків’ям і, зірвавши запобіжники, підірвати їх у потоці саме в ту мить, коли надійдуть дівчата. Мартіиетті добре знав, як це зробити, і вмів точно обрахувати час. Він пояснив усе морякам, й ефект був чудовий: стовп води піднявся над руслом потоку під громовий гуркіт саме у той мент, коли дівчата завертали за ріг. Вони з писком кинулися врозтіч, а ми з моряками кишки рвали від сміху. Ті, хто вижив після Кольтано, пам'ятали, мабуть, ці славні події, які були не менш визначними, ніж спалення Моле.