Умберто Еко - Маятник Фуко

І це трапилося саме в ту хвилину. Я добре всього не пам’ятаю, похід зрушив з місця, група активістів з ланцюгами та в лижних шапках, вигукуючи агресивні гасла, розпочала натискати на шереги поліції, щоб відкрити собі дорогу на майдан Сан-Бабіла. Лев заворушився, і досить рішуче. Перша шерега поліції розсунулася і з’явилися пожежні помпи. З передових позицій демонстрантів полетіли перші більярдні кулі, перші камені, група поліціянтів рішуче виступила вперед, щосили пускаючи в хід кийки, і похід захвилювався. В цю мить десь далеко, в кінці вулиці Ляґетто, пролунав постріл. Можливо, то був лише звук тріснутої шини, а може, петарда чи навіть справжній постріл з пістолета, як попередження з боку тих груп, які за кілька років постійно застосовуватимуть Р 38.

Настала паніка. Поліція приготувала зброю, пролунав сигнал до наступу, похід розділився на войовничих, які приймали виклик до сутички, та інших, які вважали, що їх завдання виконане. Я кинувся тікати вздовж вулиці Лярґа, охоплений божевільним страхом дістати від когось удар тупим предметом. Раптом я опинився поруч з Бельбо та його приятелькою. Вони бігли досить швидко, але без паніки.

На розі вулиці Растреллі Бельбо схопив мене за руку: «Сюди, юначе», сказав він мені. Я спробував запитати, чому, адже вулиця Лярґа здавалася мені догіднішою і залюдненішою. Від лабіринту вуличок між вулицею Пекорарі та Архиєпископією мене охопила клаустрофобія. Мені здавалося, що там, куди вів мене Бельбо, буде важче злитися з оточенням у тому випадку, якщо з котрогось боку на нас налетить поліція. Він зробив мені знак мовчати, завернув за два-три роги, поступово сповільнив ходу, і, вже йдучи нормальним кроком, ми опинилися якраз позаду Міланського собору; рух тут був нормальний і сюди не долинав відгук баталії, що розгорталася менш ніж за двісті метрів. Все ще мовчки ми обійшли собор і опинилися навпроти фасаду, з боку Галереї. Бельбо купив пакетик корму і з янгольським виглядом почав годувати голубів. Ми повністю злилися з суботньою юрбою, ми з Бельбо — у піджаках та краватках, дівчина — у звичайній одежі міланських жінок: сірий светр під шию і нитка перлин, здається, штучних, а може, й ні. Бельбо представив її мені: «Це Сандра, ви знайомі?»

«З вигляду. Привіт».

«Розумієте, Казобоне», сказав мені тоді Бельбо, «ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи. При змозі, як це маємо на Єлисейських Полях, треба, щоб і бічні вулиці були широкі й прямі. Такої змоги не було, приміром, у випадку вуличок Латинського Кварталу, і саме тут травень ’68 знайшов своє найповніше вираження. Коли тікаєш, слід тікати вузькими вуличками. Жодні сили громадського порядку не можуть контролювати їх усі, та й поліціянти бояться заглиблюватися у них невеликими групами. Якщо й зустрінеш там одного-двох поліціянтів, то вони боятимуться тебе більше, ніж ти їх, і ніби за взаємною згодою ви щодуху кинетесь тікати в протилежних напрямках. Якщо не знаєш добре цього району, за день перед тим, як узяти участь у масовому вічі, слід провести розвідку місцевости, а тоді розташуватися на тому розі, звідки відходять малі вулички».

«Ви проходили навчання в Болівії?»

«Методи виживання можна засвоїти лише в дитинстві, хіба що в дорослому віці ви служили в ‘зелених беретах’. Я пережив погані часи, часи партизанської війни, це було в ***», і він назвав мені село на стикові провінцій Монферрато та Лянґе. «Ми евакуювалися з міста в сорок третьому, розрахунок винятково вдалий: якраз добрий час і добре місце, щоб відчути все сповна — облави, СС, стрілянину на вулицях… Пригадую, як одного вечора я піднімався на пагорб, ідучи за свіжим молоком на ферму, і тут чую якийсь звук над головою, між верхівками дерев — фур-р-р, фур-р-р. Я усвідомлюю, що з віддаленого пагорба передо мною обстрілюють із кулемета залізничну лінію, яка пробігала в долині, за моїми плечима. Інстинкт підказав мені тікати або кинутися на землю. Я роблю помилку й біжу в напрямі долини, і в певну мить чую на полі навколо себе якийсь тріск — чак, чак, чак. Це були кулі, що падали, не долетівши до залізниці. І я зрозумів, що якщо з високої гори стріляють далеко в напрямку долини, тікати слід під гору: що вище піднімаєшся, то вище над твоєю головою пролітають кулі. Моя бабуся, під час однієї перестрілки між фашистами та партизанами, що виступали одні проти других з двох боків кукурудзяного поля, додумалася до чудового виходу: оскільки в який бік не тікай, завжди ризикуєш дістати сліпу кулю, вона кинулася на землю посередині поля, якраз між двома лініями стрільців. Вона лежала так десять хвилин, обличчям до землі, сподіваючись, що жодна з шерег не підійде занадто близько. І все обійшлося. Бачите, коли таких речей вчишся змалечку, вони залишаються у нервовій системі назавжди».