Умберто Еко - Маятник Фуко

«Значить, ви брали участь у русі опору, як заведено казати». «Як глядач», сказав він. І в його голосі я відчув легку ніяковість. «У сорок третьому мені було одинадцять років, а в кінці війни — неповних тринадцять. Надто рано, щоб брати участь, достатньо, щоб спостерігати за всім, я б сказав, з фотографічною увагою. Та й що мені було робити? Я дивився. І тікав, як сьогодні».

«Зараз ви могли б самі про це написати, замість того, щоб виправляти чужі книжки».

«Все вже написано, Казобоне. Якщо б мені тоді було двадцять років, у п’ятдесятих роках я писав би поетичні мемуари. На щастя, я народився запізно. Коли я досяг того віку, коли можна писати, мені вже не залишалося нічого іншого, як читати вже написані книжки. З іншого боку, там, на пагорбі, я міг закінчити життя з кулею в лобі».

«На чиєму боці?» запитав я, і одразу ж збентежився. «Пробачте, це я жартома».

«Ні, не жартома. Звичайно, сьогодні я це знаю, але знаю я це сьогодні. Чи знав я тоді? Ви знаєте, що все життя можна відчувати докори сумління, — не через хибний вибір, про який можна принаймні пошкодувати, а через те, що ви не мали змоги довести собі самому, що ви б не обрали хибного шляху… Я був потенційним зрадником. Яке ж право мав я розводитися про якусь правду і навчати її інших?» «Даруйте мені», сказав я, «потенційно ви могли бути навіть убивцею з вулиці Салярія, але ним не стали. Це невроз. Чи, може, ваші докори сумління спираються на якісь конкретні факти?» «Що таке конкретний факт у таких справах? А з приводу неврозу, цього вечора відбудеться вечеря на честь доктора Ваґнера. Піду на П’яцца-делла-Скала й візьму таксі. Ходімо, Сандро?»

«З доктором Ваґнером?» запитав я, прощаючись. «Він тут?»

«Авжеж, він на кілька днів приїхав до Мілану і, може, я переконаю його дати нам кілька своїх неопублікованих праць, щоб ми видали з них томик. Це зробило б фурор».

Значить, уже тоді Бельбо був у контакті з доктором Ваґнером. Я запитую себе, чи це саме того вечора Ваґнер (вимовляти належало б Ваньєр ) провів з Бельбо безплатний сеанс психоаналізу, причому жоден з них не здогадувався про це. А може, це відбулося згодом.

У всякому разі, того дня Бельбо вперше згадав своє дитинство в ***. Цікаво, що це була оповідь про втечу — майже героїчну, адже такою вона залишилася у спогадах, але водночас ця історія стала відомою для загалу після того, як разом зі мною і на моїх очах він безславно, хоч, може, й мудро, знову тікав.

В Абулафії я знайшов ще кілька розповідей про втечі. І я розмірковував над ними того вечора у перископі, відчуваючи у темряві шелестіння, потріскування, скрип, — і заспокоюючи себе, що саме так нічною порою розмовляють самі з собою музеї, бібліотеки, старовинні палаци, — це лише осідають старі шафи, реагують на вечірню вологу рами вікон, скупо, по міліметрові за століття, обсипається тиньк, позіхають стіни. Тобі не можна тікати, казав я собі, адже ти тут саме для того, щоб дізнатися, що трапилося з людиною, яка відважним і божевільним (або ж відчайдушним) учинком намагалася покласти край низці втеч, може, для того, щоб пришвидшити свою стільки разів відкладену зустріч з істиною.

FILENAME: Струмок

Я тікав від пострілів поліції чи знову від історії? Яке це має значення? Я пішов на похід з морального вибору чи щоб іще раз випробувати себе перед Нагодою? Гаразд, я прогавив чимало великих нагод, тому що приходив занадто рано або занадто пізно, але винна в цьому була метрикальна книга. Мені б хотілося бути на тому лузі й стріляти, навіть ризикуючи підстрелити свою бабусю. Мене там не було не через полохливість, а через вік. Згоден. А на поході? Я знову втік з причини свого віку, адже до мого покоління ця сутичка не мала жодного стосунку. Але я міг би ризикнути, нехай навіть без переконання, щоб довести, що тоді, на лузі, я знав би, на чий бік стати. Хіба розумно хапатися за несправжню нагоду, щоб переконатися, що тоді ти обрав би справжню? Хтозпа скільки тих, хто сьогодні вступив у сутичку, зробили це саме з цієї причини. Але несправжня нагода не є Нагодою доброю.

Чи можна бути боягузом через те, що відвага інших здається тобі непропорційною до марноти обставин? Це значить, що причиною боягузтва є мудрість. А отже, якщо проживаєш життя, підглядаючи за Нагодою і розмірковуючи над нею, прогавлюєш свою добру Нагоду. Її обирають інстинктивно, і в той момент ти не знаєш, що це — Нагода. А може, одного разу я й торкнувся її, не знаючи про це? Як можна мати нечисте сумління і ночувати себе боягузом лише тому, що ти народився не в те десятиліття? Відповідь: ти почуваєш себе боягузом тому, що одного разу ти був ним. А що, як цього разу ти теж уникнув Нагоди, бо відчув, що вона неадекватна?