Умберто Еко - Маятник Фуко

Але цей рубець не дає мені розгрішення, тому що я дістав його не через сміливість, а через несвідомість. Я проводжу язиком по губах і що ж роблю? Пишу. Але погана література не дає викуплення.

Після дня походу я не бачився з Бельбо близько року. Я закохався в Ампаро й більше не бував у Піладе, крім тих небагатьох разів, коли заходив туди разом з нею, а Бельбо тоді там не було. Ампаро ж не любила цього місця. Її моральна і політична непохитність, котра могла дорівнятись лише її ґрації та неперевершеній гордовитості — спонукала її дивитися на бар Піладе як на клуб демократичних денді, а демократичний дендизм був для неї однією з найпідступніших інтриг капіталістичної змови. Для мене то був рік великої сумлінности, великої поважности і великої зачарованости. Я з радістю, але спокійно працював над дипломною роботою.

Однієї днини я зустрів Бельбо над Навільйо, неподалік від видавництва «Ґарамон».

«Кого я бачу!» сказав він мені весело, «Мій улюблений тамплієр! Мені тільки-но подарували несказанно древній дистилят. Чому б вам не зазирнути до мене? У мене є паперові кухлики і вільний пополудень».

«Це зевгма», зауважив я.

«Ні, це бурбон, запляшкований, гадаю, ще до падіння Ель-Аламейну [52] падіння Ель-Аламейну — Ель-Аламейн — населений пункт у Єгипті західніше Александрії. 23.X — 4.XI 1942 р. в р-ні Ель-Аламейну 8 англ. армія генерала Б. Монтґомері завдала поразки італ. — нім. військові: зламний момент у Пн. — Афр. кампанії. ».

Я пішов з ним. Але тільки-но ми почали дегустацію, увійшла Ґудрун і сказала, що прийшов якийсь добродій. Бельбо вдарив себе рукою по чолі. Він забув про цю зустріч, але ця випадковість скидається на змову, сказав він мені. Наскільки він зрозумів, цей тип хотів представити книгу, в якій йшлося, між іншим, про тамплієрів. «Я миттю його позбудуся», сказав він, «а ви проникливими зауваженнями мені допоможете».

Певна річ, то був випадок. І отак я потрапив у сіть.

У нього було обличчя, типове для сорокових років. Судячи зі старих часописів, які я знайшов у пивниці дому, в сорокових роках усі мали подібні обличчя. Мабуть, через голод воєнних років: він видовбував обличчя під вилицями і надавав очам гарячкового блиску. Такі лиця я бачив у сценах розстрілу по обох боках. У ті часи люди з однаковими обличчями стріляли одні до одних.

Наш відвідувач був зодягнений у синій костюм з білою сорочкою та перлово-сірого кольору краваткою, і я інстинктивно запитав себе, чому він переодягнувся в цивільне. Волосся, неприродно чорне, було зачесане назад уздовж вилиць двома, в міру напомадженими, пасмами, які залишали на блискучій маківці лисину, порисовану тонкими і правильними, наче телеграфні дроти, смужками, які літерою V розходилися з верхівки чола. Його обличчя було засмагле і мало не лише зморшки явно колоніального походження. Ліву щоку перетинав блідий рубець, від губи до вуха, а оскільки він мав чорні й довгі вуса, а-ля Адольф Манжу, то рубець незначно спотворив лівий вус там, де шкіра відкрилася менш ніж на міліметр і тоді закрилася знову. Дуель чи перелітна куля?

Він представився: полковник Арденті, простягнув руку Бельбові, а мені просто кивнув головою, коли Бельбо відрекомендував мене як свого співпрацівника. Він сів, закинув ногу на ногу, підтягнув на колінах штани, відкриваючи дві короткі шкарпетки амарантового кольору.

«Полковник… дійсної служби?» запитав Бельбо.

Арденті показав свої дорогі штучні зуби: «Можна сказати, у відставці. Або, якщо бажаєте, в резерві. Може, цього й не видно, але я вже старий чоловік».

«Не видно», мовив Бельбо.

«А все ж я брав участь у чотирьох війнах».

«Ви, мабуть, почали разом з Ґарібальді».

«Ні. Поручник, доброволець в Ефіопії. Капітан, доброволець в Іспанії. Майор знову в Африці, аж поки ми не покинули наші колонії. Срібна медаль. У сорок третьому… скажімо, що я обрав сторону переможених і втратив усе, крім чести. В мене вистачило мужности розпочати все від початку. Іноземний Легіон. Школа відваги. У сорок шостому — сержант, у п’ятдесят восьмому — полковник, з Массу. Як ви вже зрозуміли, я завжди обираю сторону тих, хто програє. З приходом до влади лівих прихильників де Ґоля я вийшов у відставку і переїхав жити до Франції. Налагодив непогані контакти в Алжирі й заснував у Марселі імпортно-експортну фірму. Цього разу, гадаю, я обрав сторону переможців, оскільки тепер живу з ренти і можу займатися своїм хоббі — нині це так називають, правда? Останніми роками я записав результати своїх пошуків. Ось…» Він вийняв зі шкіряного портфеля об’ємну теку, яка тоді видалась мені червоною.