Умберто Еко - Маятник Фуко

«Отже», мовив Бельбо, «книга про тамплієрів?»

«Авжеж, про них», визнав полковник. «Це моя пристрасть майже з юности. Вони теж були солдатами фортуни, які шукали слави по той бік Середземного моря».

«Пан Казобон займається тамплієрами», сказав Бельбо. «Він тямить у цій справі більше від мене. Розповідайте».

«Тамплієри мене завше цікавили. Когорта щедрих людей, яка несла світло Європи поміж дикунів двох Тріполі…»

«Вороги тамплієрів не були, зрештою, такими вже дикунами», сказав я примирливим тоном.

«Вас ніколи не брали в полон маґрібські бунтарі?» запитав він мене саркастично.

«Поки що ні», відказав я.

Він пильно подивився на мене, і я зрадів, що не служив у його сотні. Він заговорив до Бельбо. «Вибачте, я належу до іншого покоління». Він знову глянув на мене з викликом: «Ми тут стоїмо перед судом чи…»

«Ми тут розмовляємо про вашу роботу, полковнику», сказав Бельбо. «Розповідайте, будь ласка».

«Я хочу одразу з’ясувати одну річ», сказав полковник, кладучи Руки на папку. «Я готовий вкласти свою частку у витрати на публікацію, не думаю, що будуть збитки. Якщо вам потрібні наукові гарантії, я вам їх забезпечу. Дві години тому я зустрівся зі знавцем у цій галузі, який спеціально приїхав з Парижу. Він зможе написати авторитетну передмову…» Він угадав запитання Бельбо і зробив знак, ніби кажучи, що поки що краще не входити в подробиці, через делікатність справи.

«Докторе [53] докторе — в Італії це також увічливе звертання до особи, яка має закінчену вищу освіту. Бельбо», сказав він, «тут, на цих сторінках, у мене матеріал для книжки. Справжньої. Небанальної. Кращої від американських романів. Я відкрив дещо дуже важливе, але це лише початок. Я хочу розповісти всім те, що знаю, щоб той, хто має змогу доповнити цю головоломку, прочитав це і дав про себе знати. Я хочу кинути приманку. А крім того, я мушу зробити це зараз же. Людина, яка переді мною знала те, що знаю я, була, ймовірно, вбита, і саме тому, що не розповсюджувала свого знання. Якщо я розповім двом тисячам читачів про те, що знаю, ніхто більше не буде зацікавлений у тому, щоб мене усунути». Він зробив паузу: «Ви знаєте те і се про арешт тамплієрів…»

«Мені про це розповідав пан Казобон, і мене вразило, що цей арешт пройшов так безперешкодно, а лицарів взяли зненацька…» Полковник співчутливо усміхнувся. «Справді. Смішно думати, що люди, такі могутні, що наганяли страх на короля Франції, не мали змоги наперед дізнатися, що чотири негідники підбурюють короля, а король підбурює папу. Облиште! Тут треба думати про існування якогось плану. Вищого плану. Припустімо, що тамплієри задумали завоювати світ і знали секрет величезного джерела могутности, секрет, для збереження якого варто було пожертвувати цілим кварталом тамплієрів у Парижі, командоріями, розкиданими у всьому королівстві, в Іспанії, Португалії, Англії та Італії, замками у Святій Землі, грошовими депозитами, усім… Філіп Красивий підозрює про це, інакше незрозуміло, чому він розпочав жорстоке переслідування, кидаючи неславу на цвіт французького лицарства. Храм розуміє, що король здогадався і намагатиметься знищити його, чоловий опір даремний, план вимагає ще часу, можливо, місце знаходження скарбу, чи хай там чого іншого, ще треба остаточно уточнити, а може, з нього треба користатися повільно… І секретна директорія Храму, існування якої тепер уже визнають усі…»

«Усі?»

«Ясна річ. Неймовірно, щоб такий могутній орден міг довго існувати без таємного правління».

«Бездоганний аргумент», сказав Бельбо, зиркаючи на мене краєм ока.

«А звідси», сказав полковник, «можна зробити такі ж очевидні висновки. Великий магістр, безсумнівно, належав до таємної директорії, але він, мабуть, був її зовнішнім прикриттям. Ґотьє Вальтер, У книжці La chevalerie et les aspects sécrets de l'histoire [54] La chevalerie et les aspects sécrets de l'histoire — фр.: «Лицарство і таємні аспекти історії». , говорить, що в їхньому плані завоювання влади остаточним терміном вважався двотисячний рік! Храм вирішив піти в підпілля, а щоб це зробити, треба було, аби орден зник з-перед очей загалу. Вони віддають себе в жертву, ось що вони роблять, включно з великим магістром. Дехто дає себе вбити, — ймовірно, що вони були вибрані жеребкуванням. Решта упокорюється, пристосовується. А куди поділися нижчі ієрархії, світські братчики, теслі, склярі?.. Народжується корпорація вільних каменярів, яка поширюється по світі, і це відома історія. А що відбувається в Англії? Король опирається тискові папи, і посилає їх усіх на пенсію, щоб вони спокійно закінчили життя в маєтках ордену. І вони там принишкли мов миші. Ви в це вірите? Я ні. А в Іспанії орден вирішує змінити назву на орден Монтеси. Ці люди, мої панове, були в силі переконати короля, адже в їхніх куфрах було стільки його векселів, що вони могли б спричинити його фінансовий крах впродовж тижня. Король Португалії теж іде на угоду: зробімо так, любі друзі, каже він, ви більше не зватиметеся лицарями Храму, а лицарями Христа, і мене це вдовольнить. А в Німеччині? Нечисленні процеси, чисто формальний розпуск ордену, але там у них на місці братній орден — тевтонці, котрі в ті часи не тільки створили державу в державі: вони самі стали державою, об’єднавши в ній величезну територію, як ті країни, що зараз під п’ятою у росіян, і продовжували далі тими ж темпами аж до кінця XV сторіччя, адже саме тоді нагрянули монголи, — та це вже інша історія, адже й зараз монголи не за дверима… проте не відходьмо від теми…»