Галина Горицька - Крижане кохання ГУЛАГу

Ніби за командою, синхронно, з третьої, найнепрестижнішої полиці (себто – нар) на другу повз Гену, а потім вниз ловко спустилися двоє. Вони були в майках, дебелі, з воловими шиями та поглядами урок [6] Воровський жаргон (арго) – має кілька значень: а) звичайний вор, що грабує нерухоме майно на кшталт квартир; б) злісний злочинець-рецидивіст, який відбуває строк у в’язниці чи колонії посиленого режиму; в) взагалі будь-який ув’язнений, пропащий злочинець, що відрізняється зухвалою поведінкою. Такі ведуть певний спосіб життя, практично завжди входять у злочинні угруповання й ніколи не виходять із зони. , зовсім не замучені, ніби й не було допитів і побиття перед судом (і таки не було, бо з кримінальників не вибивали зізнання, як із політичних, їх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичі встигали їх підгодувати, передачки всунути крізь ґрати). Ті мурчики з верхніх нар були жирні і гедоністичні (не обов’язково тілом, іноді просто серцем), а головне – наскрізь пропащі. Десь такі, як чекісти, тільки з іншого кінця однієї й тієї самої лінії. Прямої лінії партії.

Один потягнувся так, що нап’ялася до рипіння на його грудях біло-сіра брудна майка, і тріснули кісточки всередині тіла. Враз повітря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процідив крізь зціплені зуби: «Нє по понятіям пойош, фраєрок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав своє залежене тіло, роблячи легку гімнастику: тулуб вліво-вправо).

Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилів руками до протилежних нижніх кінцівок, наступив на стегно того зека, що сидів у проході між нижніми полицями. Геннадій Петрович зауважив, що ті шестеро (по троє на кожній полиці внизу), всі як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспівав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такоє дєло…», за сим він рвонув сорочку на зеку, що скиглив від болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрі, Ліс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно відпустили, і вже всі троє, немов щойно воз’єднані єдинокровні брати після довгої розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижніх полицях. Геннадій Петрович затамував подих. Він також подивився на ті полиці й зрозумів: більше блатних немає внизу. Ті шестеро тіл, мабуть, обливаються зараз страхітливим потом і притишують тяжке дихання та торохкотіння серця, аби тільки не виказати себе, і щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «нє по понятіям», ненароком був не він.

Усе сталося карколомно швидко, якихось пів хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обітовану чинити свій суд. Однак колишньому чекісту це не заважало аналізувати. Він звик у будь-яких умовах, навіть надлюдських або ж і дуже комфортних, завжди все аналізувати й ухвалювати дрібні та не дуже рішення. Доки секунду троє блатних роззиралися по нижньому царству, той навіть згадав, як на лекції з психосоматики на курсах підвищення кваліфікації (в тому ж таки ще тоді рідному йому МДБ) їм, чекістам, розповідали, що є два типи людей: ті, котрі вічно, як той двигун нескінченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рішення, та ті, інші (або так – другі), люди, котрі найбільше у своєму житті не хочуть щось вирішувати й найбільше в тому ж таки житті воліють, аби вирішували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливі обставини, хоча насправді (і після юридичного Геннадій Петрович із цим твердженням погоджувався на всі сто) ніяких інших, кращих, золотих часів не було й не буде. Просто не існує. Бо історія циклічна, і її повторюваність вбивча. Завжди були, будуть і є бідні та багаті; розумні й ті, що не хочуть аналізувати; урки й інтелігенти; пристосуванці та ті, що змінюють обставини під себе… Про все це Гена згадав за якихось секунд п’ять, доки урки внизу повільно всіх роздивлялися. Він розумів – вони шукають «своїх». Створюють «клан». Адже ще невідомо скільки їхати (в’язням не казали, у який табір їх везуть, і етап завжди був засекреченим. Ну майже тобі казкова така подорож у новорічну країну позамежжя – бо майже завжди кудись туди: в сибірські, новорічні, морози). А ще ж треба вижити ось у цій ось казковій подорожі. Пережити. Віджати в слабших воду, комфортніші місця.

Купе зазнало дихотомії. Наразі відбувався споконвічний поділ на сильніших і слабших… Ніхто з політичних не протидіяв блатним і до них не приєднувався. Все це були зломлені слідством, карцерами та ляльковими судами люди. Гена це знав. Він і сам ще у свою дійсність держслужбовця ненавидів політичних і також вряди-годи, хоча й тільки по службі, але не без приємності, їх ламав у ВТ. У тій самій, де і його пізніше тримали. Так ось, ніхто з них не чинитиме опору. Їх і не має вже зовсім як особистостей, залишилося оце тваринницьке – «жити». Не думати, не гуртуватися проти блатарів, ні… Адже завдання слідства засуджених за п’ятдесят восьмою – роз’єднати. Впевнити в тому, що людські з’єднання можливі тільки з дружиною, дітьми, профоргом і комсоргом, аж ніяк за націоналістичними поглядами.