Галина Горицька - Крижане кохання ГУЛАГу

Усі казки всіх народів завжди наймудріше, що у цих народів є. І навіть не лише народні, а й ті, що написали люди – це моя суб’єктивна думка.

– Я ні чорта не знаю про життя інших. Я бачу інших. Можу їх висміювати, але я нічого не знаю про їхнє життя. То, скажи мені, яке я маю право писати про інших? Я навіть не знаю, чи я усвідомлюю себе. Своє єство. Що я є таке? Чого мені треба у цьому житті?

– Припини. Ти ж знаєш, що жодному з нас не воздасться. Ніхто не матиме того, що йому треба. Принаймні, тут. Заспокойся.

– То, може, мені краще писати про покоси й озимі?

– Це одне й те саме.

– Ти мене зрозуміла.

– Ні. Я відмовляюся тебе розуміти! Борися.

– Як?

– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однакові незалежно від обставин.

– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.

– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тоді й сипатимеш своїми здогадками. Майже прямими порівняннями-звинуваченнями.

– Я ніколи не стану Шварцем [1] Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, відомого своїми викривальними щодо радянської системи п’єсами. . Мене приберуть до того.

– Припини.

І знову падав сніг. Геннадій Петрович його нюхав і доки робив цю вкрай важливу наразі для нього справу, йому здавалося, що він відчуває давно забутий аромат ужгородської засніженої весни. В серці від цього защемило, і колишній держбезпеківець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчір’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав своє «западенське» відрядження, котре не принесло йому нічого, крім болю й катарсису. Він поморщився від щасливої посмішки – нечастої гості його останніми місяцями. Йому було приємно згадувати. Болісно та приємно. Отой Ужгород і себе – позаяк поголеного чекіста під прикриттям у далекому Закарпатті (тоді йому ця область здавалася краєм світу) з іще жевріючою надією, що все налагодиться, що все ще може бути: і генеральські погони, і спокійне життя-буття. І тепер він, відбуваючи свій строк ув’язнення в Сибіру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Україна. Річка Уж, качки, весняний капіж…

Чи він уже втратив надію? Остаточно зрікся того, що вважається можливістю? (Коли людина зневірюється в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Ніколи такому арештанту не бачити волі, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут він віднайшов дещо інше – якесь нове відродження і неабияк дивувався цьому, бо ще рік тому в Ужгороді вважав, що то є край усьому, і це найбільше випробування на його життєвому шляху. Але ось тут… Ніби все пішло по новому колу: нова перевірка долі, нове відродження на межі з неможливістю існування, однак…

Усе почалось з етапу. Його відправили до Норильська майже відразу. Щоправда тому передував якийсь смішний суд, на якому колишнього майора за два дні було засуджено за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР. Гена знав, що їй відповідає стаття 58 аналогічного кодексу СРСР – і то політична стаття КК для колишнього чекіста – то як вирок, бо відправлять його в особливий табір, майже до каторжників – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крізь ґрати товариш по службі, озираючись навсибіч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як німий стань, що ти з МДБ». І пішов навшпиньках, аби не відлунювалося від його черевиків по всьому підземеллю внутрішньої тюрми. Гена в напівмаренні сприйняв слова рогатика [2] Рогатик (жарг.) – молодший товариш по службі. і тільки тоді кивнув чи то з вдячності, чи по інерції. Одне тільки розумів – бачить свого друга востаннє.