Галина Горицька - Крижане кохання ГУЛАГу

Повертаючись до тих вагонів… Їх ще називали «вагон-зак» – більш утилітарно й виважено. А ось повна назва «вагон-ув’язнених» збереглася хіба що на паперах – якось не прижилась. І ви не думайте, шановні, що когось там спеціально морили спрагою, голодом, фізичним виснаженням, чи що… Адже в них їхала дармова рабська сила, котру треба було довезти до всіх тих фабрик-заводів-лісозаготівель, аби вони в Сибіру відвойовували в диких нетрищах право на світ «соцбудівництва», світ фінальної фази побудови соціалізму в одній країні. Всі дії конвою чітко виважені й раціональні та, звісно ж, мають пояснення.

Гена напружився, бо сусід болісно копнув його під ребра, але промовчав. Сутички йому тут були не потрібні. Почав згадувати, чого його, ще зеленого випускника юридичного, що потрапив до органів, навчали в однорічній чекістській школі. Адже ГУЛАГом заправляли також вони – МДБешники. І була в них вступна лекція про етап і конвой. Згадав… Води не даватимуть. І не тому, щоб арештанти мучилися, а тому що штат обмежений. Одні солдати стоять у тамбурі, інші – в коридорі на посту, ще – на станціях лазять по дахах вагонів і заглядають під них – контролюють, аби арештанти не зробили дірок. Друга зміна спить. Всім годин сну – це їхнє право, адже військовий стан давно скасували. То ще й води відрами на полустанках носити цим «ворогам народу»? Собі не напасешся. Та є й інша причина – випорожнення. Строго за протоколом, а «тот суров, словно прірода Сібірі» .

Треба зайняти єфрейтора і двох солдатів. Виставляють два поста – один біля дверей вбиральні, другий – у коридорі з протилежного боку, а єфрейторові доводиться щоразу відсувати й засувати двері купе, спершу впускаючи попереднього, потім випускаючи наступного. Статут дозволяє випускати тільки по одному, щоб не кинулися навсібіч і не почали бунт. І виходить, що ця допущена до вбиральні людина тримає десь у середньому тридцять арештантів у своєму купе й сто двадцять в усьому вагоні та ще й наряд конвою. Отже, щоб випорожнилися сто двадцять людей, навіть якщо вони це робитимуть дуже швидко, потрібно дві години часу.

Гена знав, з’явиться, як «піть дать», ще й людський чинник. Той нестерпний, котрий псував йому життя на чекістській роботі, а тепер він і сам боїться стати ось тим людським чинником. Бо все одно якийсь арештант через пів години після відвідувань вбиральні знову почне бідкатися й проситися до вітру, його, звичайно, не випустять, і він напаскудить прямо в купе. А потім настане черга єфрейтора грати роль колишнього Гени, котрий зневажав і ненавидів ЗеКа, тобто тих, ким він і став сьогодні. Єдиною турботою того єфрейтора буде змусити цього нещасного ув’язненого голими руками зібрати й винести свої нечистоти з купе. Другим наука… Але то ліричний відступ, а по факту: менше випорожнень, а отже, води менше і їжі менше – і не будуть скаржитися на проноси й не отруюватимуть повітря у вагоні!

«Швидше! Швидше!» – чує арештант звідусіль, доки плентається похапливо (як тільки може після багатогодинного перебування в купе зігнутим у три дуги). А потім кілька секунд у вбиральні, двері якої, звісна річ, не зачиняються (за ним постійно мусить наглядати солдат), і нещасний тільки чує: «Досить! Тільки за маленьким! Швидше!» Про те, щоб вимити руки, навіть не йдеться (то по-фраєрські, й підганяють тебе так, немов то останні секунди жевріння всієї планети). І потім арештант човгає в загидженому взутті назад до свого купе й лізе, лізе по головах на свою другу, а подекуди й третю, полицю, і нечистоти скапують із його черевиків на одяг, руки, обличчя інших…

Гена хотів було ще щось згадати з тієї лекції про етапи, але скривився від гидування: солдат саме кричав з-за ґрат «єда!», а після того, – колишньому чекісту навіть не треба було особливо вмикати логіку, – буде команда на випорожнення…

Почулося якесь шарудіння й зітхання. Купе «ожило». Його сусід по полці знову штовхнув під ребра, але Гена не зважав: він розумів, то не «со зла» . Просто треба якось поміняти вертикальну позу на горизонтальну (аби впустити в стравохід щось солоне, сухе й тягуче, схоже на засушену рибу, щось, що захрустіло ламаючись, кинуте конвоєм через ґрати на підлогу), а це зробити було ой як не просто… І хоча вже минуло багато часу етапування і добу ніхто один з одним не розмовляв, однак, як тільки дали харч їм уперше, Гена буквально своїми хруснувшими ребрами відчув комунікабельність, котра потроху почала відбуватися між в’язнями. То були сухарі й сушена тараня, і ні краплі води… Гені до болю в легенях, аж за край, закортіло пива. Язик, мов шершавий шмерґель [4] Шмерґель – наждачний папір. потерся об піднебіння, і чоловік спробував сковтнути. Сусід, що штовхав його весь час під ребра, щедро кинув прямо в його долоні три маленьких рибини й один хлібець. Гена подякував кивком голови й сховав у полатану кишеню тих самих піжамних штанів, у котрих його й пов’язали – ні за що, ні про що, в чудовій його квартирі в центрі Києва по вулиці Лібкнехта [5] Нині – вулиця Шовковична. на очах у дружини та неосібно синів, котрі того раннього ранку одного з днів загального трауру за Сталіним спали у своїх кімнатах.