Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Можливо, але я хочу орнамент на підборі! – пропалений безапеляційним поглядом Віри, швець капітулював.

Пошиті на замовлення, ці чобітки були найзручнішим взуттям, яке коли-небудь носила Міра. Лишень найзручніше Мірине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом літака. Але диво – вона не впала на землю! Міра дивилася на носаки своїх чобіток і думала, може, й справді їх треба було прикрасити, намагаючись відволіктися від запитання, що лунало в голові: «Хто мене впіймав?».

Краєм ока поглянула вниз, зауважила ремінець від годинника на зап’ясті чиєїсь руки. Ще один пілот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловік не опустив її на землю. Відійшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоїтися.

– Дякую, – проказала, розглядаючи несподіваного рятівника. Він був у шкірянці, обличчя – в тіні. Високий. Міра відчула, як десь із рівня мережива, схованого під хутряним коміром пальтечка, повільними хвилями почало підійматися роздратування. Чого він мовчить? Що він тут робить? Сховався у тіні, але пропалює поглядом. Схотілося розвернутися і піти, вийти назовні, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч із незнайомцем, який викликав не найкращі емоції. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилі?

– Прошу, – відповів чоловік після павзи, що, здається, тривала кілька десятиріч.

– Ви – теж пілот?

– Чому «теж»?

– Як поручик Рахлін.

– Сподіваюсь, кращий. Це він зіштовхнув вас униз?

– Ні!

– То ви стрибнули самі? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки літак здійметься у повітря…

– Ще кілька таких зауважень і я справді мріятиму про самогубство, – відрізала вона.

– Кращий? Хіба у вихвалянні, – пролунало згори.

Міра озирнулася і зауважила поручика та колишнього слідчого на крилі. Рахлін легко зістрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повільніше, притримуючись рукою за крило.

– Сподіваюсь, з вами все гаразд, Міро? – запитав колишній слідчий. Вона ствердно кивнула.

– Штабскапітан Горенко, – відрекомендувався незнайомець, вийшовши з-під тіні крила та усміхнувся.

– Ви теж нещодавно літали на «Гранді», штабскапітане? – запитав Тарас Адамович, і, не чекаючи на відповідь, назвав своє ім’я, а потім представив Міру.

– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмішка на його обличчі видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – її сестрі подобалися такі типи: з пронизливими темними очима й флером іронічної брутальності. Надто правильні риси обличчя, жодних непевних ліній, як у Рахліна. Мабуть, колишній кавалерист, який тепер керує літаком, наче конем. Він точно не впав би з крила. Але й Віра б не впала – зависла б на краєчку, як метелик, і спурхнула б униз – граційніше, аніж поручик Рахлін, значно швидше, ніж колишній слідчий Галушко. Міра відмахнулася від своїх думок, прислухаючись до відповіді Горенка.

– Літав. На sister-ship цього літака. А потім і на інших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слідчого, певно, цікавить останній сумнозвісний політ «Гранда»?

– Поза сумнівом.

– Мене не було на борту. Про переліт із Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо мені більше нема кого тут ловити, – він зробив павзу, ледь схиливши голову в бік Міри, – з вашого дозволу, я піду, – і він рушив до виходу з ангара.

– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давніми друзями. Штабскапітан… може бути різким, якщо з ним говорити про цей політ.

– А де був штабскапітан, коли його друг летів із Петрограда? – холодно запитала Міра.

– Тут, на аеродромі, – почулося з боку виходу, і двері ангара грюкнули, щільно зачинившись.

– Повернімося у літак? – запропонував поручик.

Нотатник Міра дістала вже в кабіні. Швидко занотувала кілька подробиць про зліт, набір висоти і погодні умови, підкреслила імена тих, хто був на борту. Акуратно вивела ім’я молодої дружини князя Курдашова, замислилась. Її ім’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.

Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив від татарських ханів Біхана та Саїд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героєм війни 1812 року, учасником Бородинської битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергій Курдашов, був камергером імператорського двору, київським губернатором. У родині сина останнього, Сергія Сергійовича Курдашова, статського радника, і народився Олександр Сергійович Курдашов. Молодий князь закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення, працював інженером на залізничній лінії від Тифлісу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був відряджений як викладач до Київського політехнічного інституту. Саме у Києві він сконструював ферменний біплан, що важив 320 кілограмів із мотором «Анзані» потужністю 35 кінських сил. Біплан мав переднє кермо висоти, кермо керування і хвостове оперення-стабілізатор. Каркас біплана являв собою конструкцію з дерев’яних рейок, які інженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.