Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме він.

– То у шампанському справді була отрута? – поцікавилася Міра, озирнувшись на Тараса Адамовича.

– У келихах, не у пляшці. Ми маємо деякі матеріали слідства, – пояснив він поручику.

– Чому ж тоді ви не маєте моїх свідчень? Я все це вже розповідав поліції.

– Маємо. Але повторна розмова зі свідком – завжди корисна. З’являються нові подробиці.

– Наприклад?

– Я, звичайно, розумію, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але мені здається дивним, що люди в літаку час від часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сиділи у кімнатці?

– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотіла його тут бачити.

– Чому ж він був на борту?

– Курдашов запросив… здається.

Слідчий задумливо погладив вуса та запитав:

– Скільки часу ви ще перебуватимете у Києві, поручику?

– Похорон завтра, на Лук’янівському кладовищі. Має приїхати і Сікорський.

– Справді? – скосив зацікавлений погляд у бік Рахліна Тарас Адамович.

– Ми мали повернутися до Вінниці дванадцятого грудня.

– А якщо вас викличуть у суд?

Рахлін здивовано поглянув на колишнього слідчого.

– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хіба що Сікорський привезе документи, які дозволять нам затриматися у Києві.

Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв і дивився їм услід, здається й тоді, коли вони сідали у дрожки, візник яких, певно, стомився на них чекати.

Міра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахліна біля ангара. Відігнала думку про другого пілота Куренівського аеродрому, який, певно, ховається у тіні якогось літака. І чого він нишпорив біля «Гранда»? Хотів почути, як вони опитуватимуть свідка?

– Що скажете, Міро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренівський аеродром лишився далеко позаду.

– Здається, Рахліна вразило це вбивство більше, ніж смерті на фронті. Хоча ми не знаємо, що він бачив на війні.

– Ми не знаємо, що він бачив і під час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.

– Гадаєте, він щось приховує?

– Ні, навпаки. Він розповів нам навіть більше, ніж слідчим із поліції.

– Це ви розговорили його, – усміхнулась дівчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекордні перельоти на початку війни, які не стосуються справи.

Колишній слідчий відповів на усмішку, примружив лукаві очі.

– Люди охочіше розповідають про досягнення, аніж про дивні і незрозумілі події, свідками яких стали. А от після кількох історій з ними варто говорити про подробиці справи. Однак у його свідченнях забагато білих плям, які ми з вами спробуємо заповнити інформацією.

– Отже, він таки щось приховує!

– Ні, думаю, він розповів усе, що знав. Оскільки Рахлін був зосереджений на прокладанні курсу, то не надто уважно спостерігав за тим, що відбувалося у салоні літака. Тому його розповідь нагадує перелік усіх об’єктів, що потрапляли в поле зору під час польоту. Він звітував про все, на що дивився…

Міра не переривала, хоч і розуміла, куди хилить колишній слідчий.

– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – підтвердив її здогад реплікою Тарас Адамович, – ми замало знаємо, щоб робити бодай якісь висновки. Сподіваюсь, вже сьогодні або завтра наш давній знайомий потішить нас більш детальними висновками експертів, що допоможе просунутися у справі.

– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Міра.

– Ще ні, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотів би він завітати на яблучний пиріг? Якось, при нагоді – усміхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрічатиметесь із сестрою біля Опери – тоді можна було б завітати у розшукову частину, привітатися з паном…

– Ви не хочете, щоб в поліції знали про ваше розслідування?

Колишній слідчий не відповів, вона зрозуміла без слів. Уже на кухні затишного будинку на Олегівській, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Міра відчувала, якими важкими стали повіки – після кількох годин на свіжому морозному повітрі тепло підступно огортало її дрімотою. Хотілося сидіти на цій кухні вічно, загорнувшись у ковдру, та слухати історії старого слідчого, і не думати про холод аеродрому, на якому сів один із найбільших літаків імперії на борту з мертвими авіатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлін? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навіщо вони пили те шампанське?