Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Це і є той літак, що здійснив переліт із Петрограда до Києва?

– Якщо маєте на увазі переліт другого грудня – так.

– Чи були до того на ньому ще якісь перельоти?

– Час від часу траплялися. Власне, на рахунку літака, який вас зацікавить, щонайменше шість таких перельотів, один із них – рекордний, з Києва до тоді ще Петербурга за тринадцять годин.

– О, справді?

– Так, я був мотористом на цьому літаку, коли він ставив рекорд. Але ж вас цікавить інше…

– Ми залюбки послухали б історію про рекорд, якщо, звісно, ви маєте настрій розповісти.

Як виявилося за кілька хвилин, настрій розповідати історії поручик Рахлін мав завжди. Він запросив їх у каюту-кабіну літака і навіть почастував кавою. Міра здивовано роззиралася навсібіч, Тарас Адамович уважно вивчав співрозмовника.

Схожий сніданок – гарячу каву і бутерброди четвірка авіаторів організувала собі точнісінько у цій каюті два роки тому, у червні 1914-го. Снідали вони, пролітаючи над Вітебськом, та насмішкувато поглядали на юрбу, що зібралася внизу. Тоді екіпаж літака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неї довгим шматком тканини. У трубці – телеграми з борту літака та кошти на їхню відправку. Як потім з’ясувалося, телеграми з Вітебська таки відправили до Києва…

– Вилетіли з Петрограда близько першої ночі – завдяки білим ночам. Погода була безвітряною, лише, спускаючись в Орші, літак потрапив у смугу повітряних течій, була вже дев’ята ранку, очікувався спекотний і задушний день. Літак кидало навсібіч, але посадка в Орші виявилася вдалою, – розпочав їхній перший свідок та мовив далі:

– Усі розпитували, куди ми летимо і як змогли здійняти у повітря такий велетень. Купа людей, квіти… Ми мусили поспішати – накачати у баки шістдесят п’ять пудів бензину – це не жарт. Сікорський оглядав поле, з якого мали злітати, і воно його не тішило. Вузька смуга – п’ятдесят кроків у ширину і чотириста – в довжину, а далі – урвище і хвилі річки! А проте, він вирішив, що ми зможемо злетіти, і лихий поплутав нас усіх погодитися. Далі маршрут пролягав над лісами й озерами, а отже, слід очікувати на потужні повітряні течії. Розігнали літак і відірвалися від землі над самим урвищем – досі пам’ятаю, – він усміхнувся, ковтнув кави.

– Мали б прилетіти до Києва до опівночі, – мовив далі він, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.

– І що далі? – збентежено запитала Міра, перш ніж Тарас Адамович встиг утрутитися.

– Подалися з вогнегасниками на крило, – відповів пілот.

– Але як?

– Є вихід із кабіни на крило – якраз для таких випадків. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публіку – в Києві ми літали над аеродромом, стоячи на крилі.

– Як щодо екскурсії на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки літак на землі.

– Хтозна, – усміхнувся авіатор, – з літаками неможливо передбачити, що безпечно, а що ні.

Але пілот провів гостей до вузького виходу з кабіни, що вів на нижні крила апарата.

– Саме ці виходи і дають пілотам доступ до моторів. Літак конструювали таким чином, щоб пілоти могли лагодити його під час польоту. З одномоторними монопланами чи біпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрісники з легкої авіації верзуть нісенітниці про «Гранд» і «Муромців» Сікорського.

– Заздрісники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш ніж звідкись знизу пролунав зляканий дівочий зойк.

Поручик і слідчий озирнулися у бік кабіни, де мала стояти Міра, й остовпіли – дівчини на крилі не було.

– Зі мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Міри звідкись з-під черева літака. Тарас Адамович зітхнув із полегкістю, відганяючи думку про те, чи часто падав зі свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому літати.

Лишень п’ять сантиметрів підбору, м’які чобітки з козячої шкіри. Міра з Вірою шили їх на замовлення у похмурого неговіркого шевця, який приховував майстерню на Паньківській за скошеною, майже непомітною вивіскою. Віра не хотіла жодних прикрас, ніякого оздоблення.

– Лише квітковий орнамент на підборі, – запевняла вона.

– І все? – запитав швець, насупивши чорні густі брови.

– І все. Має бути вишукано і лаконічно.

У відповідь майстер бурмотів щось на кшталт:

– Ліпше прикрасити носак чобітка – його хоч зрідка видно з-під сукні.