Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Не варто. Ми можемо зустрітися пополудні, я все розповім.

– Дарма згаємо час. Я поїду, занотую свідчення, вам не потрібно буде потім переповідати мені все почуте.

– Міро, ми поїдемо…

– Знаю, на Куренівку. Туди, де він тримав мою сестру. Все гаразд.

Тарас Адамович уважно подивився на неї і несподівано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитності її рішення. Тонкі стиснуті губи, металевий відблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хіба кілька апаратів, які навряд чи літають, і, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Києві, аби екіпаж відпочив перед відльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повітряних кораблів розмістилася під Вінницею – туди летіли чотиримоторні «Муромці» Ігоря Сікорського, сам конструктор теж перебував на вінницькому аеродромі. Кого ж їм опитувати тут, на Куренівці?

– А де ми знайдемо пілотів, які керували «Грандом»? – запитала Міра.

– Маємо їхні свідчення, хоч і доволі скупі, – він постукав рукою по чорній валізці.

Міра вже звикла до його злегка згорбленої постаті у капелюсі з валізкою у руці. З цією чорною валізкою колишній слідчий не розлучався, коли вирушав із дому у справах розслідування. Вона могла б упізнати його, певно, й серед юрми на Софійській площі, що зустрічала Імператора кілька тижнів тому.

– То вони не на аеродромі?

– Навряд чи.

Він уважно подивився на неї.

– Міро, вам доводилося раніше бачити авіаторів?

Дівчина усміхнулася, кинула задумливий погляд на узбіччя. Дрожки неслися вперед, змішуючи з багнюкою сніг, і від того ставало сумно.

– Так. У Варшаві, ще на початку війни. Загін авіаторів розмістився тоді у готелі «Бристоль», а галасу від них було на все місто. Загін жартома так і називали – «бристольським».

Тарас Адамович звів брову.

– Не німці, – відповіла вона, – союзники. А чому ви спитали про авіаторів?

– Розумієте, Міро, останнім часом я помічаю, що беруся за вкрай дивні для моєї професії справи. Слідчий так чи інакше зустрічається з досить різними людьми. Але я не міг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет і спілкувався з балеринами, окрім того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…

– Ви ніколи не спілкувалися з пілотами?

Тарас Адамович лише розвів руками, а його секретарка сховала усмішку в кутиках вуст. Колишній слідчий мовив далі:

– Що відчувають люди, які злітають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – він насупив брови. – Я прочитав свідчення, які мені передав Георгій Михайлович Рудий. Усі вони – поверхові, скупі, майже формальні. А проте слідчі спілкувалися з людьми, які щодня дивляться в обличчя смерті, сідаючи у кабіну.

– Не всі пілоти здійснюють вильоти щодня, тим паче бойові.

Він зацікавлено поглянув на неї. Дівчина бадьоро мовила далі:

– Так, ми спілкувалися час від часу з пілотами – врешті, тітка живе неподалік «Бристоля», а у будинку її знайомої нерідко організовували «музичні вечори». Віру кликали грати на фортепіано. «Бристольський загін» був на тих вечорах ледь не в повному складі.

– Що ж, тоді я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усміхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на мої помилки!

– Ваша інтуїція допоможе їх оминути, – ледь помітно схилила вона голову.

– Тобто?

– Пам’ятаєте, ви говорили Вірі, що кавалеристи просто пересіли на інших коней – залізних, із крилами? Так, один із пілотів розповідав нам, що сам – колишній кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, які перейшли в авіацію, простіше за інших, мовляв, схожі принципи керування вуздечкою та шенкелями.

– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справді, пересіли, – пробурмотів він кудись убік, обмірковуючи почуте.

Міра кивнула та додала:

– Віра тоді сміялася і говорила, що польська кавалерія завжди була крилатою.

Візник зупинив коня біля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мірі руку, окинув поглядом рівні ряди ангарів. Незайманий сніг вкривав дахи споруд і лавки трибун. Колишній слідчий і дівчина рушили в бік будівель, які видавалися покинутими.

– А якщо ми тут нікого не знайдемо?

– Про одну зустріч я домовився, – заспокоїв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого підозрюваного погодився поспілкуватися. І що найвагоміше – він був на борту літака, коли сталося вбивство.

Дивно, що з мосьє Лефевром вони досить недовго говорили про літаки – француз завжди із захопленням відгукувався на будь-яку згадку про авіацію. Чи то він не хотів писати, чи то його нормандський шаховий партнер відчував холод від листів, коли торкався історій про підкорювачів неба. Мосьє Лефевр міг писати про Адольфа Селестена Пегу, який був родом із містечка Монферра, що на півдні Франції. Пегу воював у африканському полку легкої кавалерії, потім, після хвороби й одужання, потрапив до 12-го гусарського полку. Мосьє Лефевр старанно оповідав усі подробиці з життя Пегу, радше – переповідав те, що читав у газетах. Адже відтоді, як авіатор почав крутити в небі над Парижем мертві петлі, газети не стомлювалися писати про нього, порівнюючи з Белерофонтом – першим вершником на крилатому коні. Мосьє Лефевр писав, що жаданий brevet de pilote Пегу отримав особливого дня – 13 лютого 1913 року. Хтозна, можливо, дві тринадцятки стали фатальними для француза? Дивний пілот із хворобливим кольором обличчя з дикої та, як вважали французи, – нелітаючої країни випередив його, виконавши мертву петлю над Куренівським аеродромом.