Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

Працівник антропометричного кабінету розшукової частини Київської міської поліції Яків Менчиць вирішив прогулятися пішки. Від Володимирської до будинку Тараса Адамовича йти з пів години, вистачить, щоб ще раз усе обміркувати.

Кілька днів тому він встиг відчути легкий дотик ностальгічного смутку, коли зрозумів, що розслідування завершилося, а з ним – вечори на веранді в оточенні яблуневого саду, посиденьки біля каміна, приправлені ароматом пуншу за особливим рецептом, спокійні післяполудневі години за кавою. В такі дні він міг сидіти навпроти Міри Томашевич, пальці якої пурхали над клавішами старої друкарської машинки. Меланхолія увійшла і по-господарськи всілася в крісло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в ті рідкісні дні, коли мав настрій здійснити візит до колишнього місця служби.

Менчиць уже навіть почав звикати до цієї меланхолії, аж раптом Міра – хто б міг подумати! – увірвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всі звикли називати антропометричним кабінетом. На ній було сіре пальто, у якому її постать видавалася ще тендітнішою, невеличкий капелюшок у тон. З-під ледь розстібнутого хутряного коміра пломеніла сукня кольору стиглої вишні. Усю Менчицеву меланхолію знесло свіжим поривом зимового вітру, що увірвався сюди разом із нею. Хоча стоси паперів не розлетілись навсібіч, змахнувши у повітрі крильми, наче зграйка білих метеликів. Отже, вітер йому примарився?

Міра розповіла про літак і Куренівський аеродром. Говорила про князя і його молоду дружину. Коли закінчила, обережно звела на нього очі в обрамленні темних вій. Хотілось відповісти «Я допоможу», натомість він запитав:

– Він погодився розслідувати?

– Так.

– Але чому? Справа вже в розшуковій частині. Над нею працюють… – він змовк, обережно добираючи слова, – не початківці.

– А Репойто-Дуб’яго?

– У відрядженні. Його немає в місті.

– Тарас Адамович має сумніви щодо головного підозрюваного у справі. Слідчі готові передати справу до суду, але він не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрібне слово, – однозначно. Що як розслідування справді йде хибним шляхом?

А він сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшукової частини доручив справу зниклої Віри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишній слідчий Галушко розшукує дівчину, співпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своєрідною угодою між розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирішив вести незалежне розслідування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працівник антропометричного кабінету приєднається до слідчого у відставці? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волі того, хто на час відсутності Репойто-Дуб’яго посів пост начальника розшукової частини.

– Я допоможу, – врешті він вимовив те, що збирався сказати відразу.

– Чудово, – відповіла дівчина, – Тарас Адамович планує спекти на вечір яблучний пиріг, каже, що ви належите до найпалкіших поціновувачів цього творіння.

Молодий слідчий усміхнувся. Невже він і справді готовий тішитися тим, що сталося на аеродромі? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бік Олегівської, Яків Менчиць думав, звідки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводі своєї секретарки в сукні кольору стиглої вишні. Чи почали вони збирати свідчення, зустрічалися з очевидцями? Говорити з пілотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слідчим із запліснявілого кабінету на третьому поверсі будинку по Володимирській, 15. А він же колись мріяв про закінчення розслідування, про те, як її сестру врешті розшукають і він зможе запросити Міру на вечерю до «Праги». Невже можна й справді було бути таким дурником – чекати закінчення розслідування?

У Києві перший сніг. Хрускотить під ногами, бадьорить морозним повітрям. Ані найменшого подиху вітру, повітря застигле і в’язке, наче кисіль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулиці – прислухатися до поодиноких сніжинок, що їх трусить велика снігова хмара, яка зупинилася над містом. Під цією хмарою, що затуляє сонце, здається, атмосфера у Києві стала іншою – все завмерло в очікуванні чогось, що розітне застигле кисільне повітря, відкриє насичену блакить неба для літаків. Складні фігури пілотажу для київських пілотів – іграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкін. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамної «Праги», як Назимов. Добре, хоч останній – не пілот.