Юрій Даценко - І стало світло…

Стаття описувала оказію, яка сталася 24 січня [7] Справжні події, описані в газеті, сталися 24 грудня 1912 року. В усьому іншому зміст статті передано точно. зі старостою села Вихилівка Проскурівського повіту. Яків відірвався від газети та спробував пригадати географію повіту, але вже за мить прикипів до наступних рядків.

Як пізніше розповідав проскурівським поліціянтам сам староста, того вечора він повертався від кума із сусіднього села. Шлях пролягав через поблизьке поле, і йому в очі впав дивний апарат, біля якого поралося двійко «панкíв». На запитання, чому він назвав помічених людей саме «панками», чоловік зазначив, що вони були незвично вбрані: у строї, що відливали немов металевим блиском. А хто ще в нас стежить за швидкоплинною модою, як не паничі та всілякі різні інші франти? Ось тому й здалися йому ці чоловіки саме «панками». Але йдеться здебільшого навіть не про них, а про машинерію, біля якої ці «панки» поралися. Не надто обізнаний із технічними новинками світу, староста плутався в показах, збивався на відверті бздури, але зрештою, після уточнень головного поліціянта, котрий мав вести справу, погодився, що химерна машинерія могла бути… аеропланом, хоча й дивної конструкції. На запитання, чи бачив староста аероплани до цього і чому конструкцію вважає дивною, чоловік відповісти не спромігся.

На правах сільського старости чоловік підійшов ближче та поцікавився у «панків», що сталося та, передусім, хто вони такі. Але відповіді не отримав – чоловіки продовжували вовтузитися біля апарата, ніби нікого просто не було поруч.

Староста повторив свої запитання, але й цього разу не отримав відповіді. Натомість один із «панків» дивним голосом звернувся до нього: мовляв, хто він сам буде та чого хоче.

У цьому місці слідчий у справі знову перервав оповідь потерпілого, намагаючись з’ясувати, чому голос незнайомця здався йому дивним. Відповідь звучала непевно, чоловік знову довго пригадував подробиці події, але, зрештою, заявив, що голос співрозмовника був без жодного забарвлення, беземоційний і неживий, наче замість живої людини розмовляв бездушний автомат – химерна механічна лялька. Але навіть не це було найцікавішим, адже далі почалося щось просто неймовірне.

Яків забув про каву, захоплений читанням. Літери миготіли у нього перед очима, і на якусь мить світ поза газетою для нього перестав існувати. Були лише друковані рядки, що повідомляли геть безумні речі.

На запитання незнайомця староста чесно повідомив, хто він та звідки, а тоді знову наполіг, аби химерні чоловіки назвалися. Однак і цього разу – вже втретє – відповіді не було. Натомість один із «панків» таким самим «неживим» голосом проказав, що їхній апарат зламався, і запитав, чи не був би староста таким люб’язним, аби залізти до кабіни та допомогти їм з ремонтом.

Не вбачаючи у проханні жодної загрози, оскільки навколо ще стояв білий день, а чоловіки не справляли враження надто дужих розбишак, староста забрався до кабіни.

І вкотре поліціянт перервав оповідача запитанням, чому йому здалося, що небезпеки немає, та який саме вигляд мали незнайомці, котрі «не справляли враження надто дужих розбишак». Відповідь була химерною, як і всі інші до неї. Наблизившись до дивної машинерії, чоловік виявив, що «панки» направду більше схожі на підлітків, а не на дорослих дядьків. Принаймні зростом вони не сягали старості й до плеча, однак обличчя мали аж ніяк не дитячі, що й змусило потерпілого вважати їх дорослими.

Подальші події, зображені в газеті, розвивалися так стрімко, так карколомно, що Яків забув і дихати.

Щойно староста вмостився у кріслі незбагненної машинерії, як та здійнялась у повітря і на шаленій швидкості рвонула в невідомому напрямку. Чоловік узявся кричати, кликати на допомогу, благати невідомих викрадачів змилуватися над ним, але у відповідь не почув нічого. Від благань він перейшов до погроз, сподіваючись вплинути на викрадачів по-іншому. Одначе й це не допомогло. Потерпаючи від страху, староста мало не накоїв біди та не вистрибнув з апарата геть, покладаючись на Боже провидіння. Тільки кволий стан урятував чоловіка від непоправного. Кілька разів він зомлівав, а, повертаючись до свідомості, бачив, що й досі мчить у просторі поміж небом і землею.

Скільки спливло годин від моменту його викрадення, староста не відав. Однак, зважаючи на те, що надворі досі було світло, здогадувався, що сонце ще не сіло, а отже, часу минуло зовсім мало.