Юрій Даценко - І стало світло…

Сам Яків не мав на думці жодного зиску – просто вважав, що кожна професія по-своєму почесна. І зовсім не обов’язково, до прикладу, рятувати людські життя, стоячи за операційним столом. Можна й двірником працювати так, щоб люди тебе шанували та цінували твою працю. Та й, ніде правди діти, Славатій виконував усі свої обов’язки справно, і за дванадцять років, які мешкав у цьому будинку, Яків жодного разу не пожалкував, що обрав саме його.

А попервах, коли Юшкевич запропонував йому поселитися просто через вулицю від його домівки, Яків зголосився не відразу: господар будинку аж надто прискіпливо розглядав їх із Дарцею, а ще кімнатки виявилися не надто світлими, а двір – прохідним.

Відтоді минуло багато років. Кімнати справді не були надто сонячними, проте товсті стіни чудово зберігали тепло взимку, коли надворі лютувала хурделиця. В дальньому кінці двору за рік виріс іще один будинок, від чого площа дворика трохи зменшилася, зате тепер він став непрохідним і попід вікнами більше не швендяли чужі люди. Та й Дарця вже давно була не з ним. Вони прожили разом трохи більше року, коли дівчина почала згасати і хай як намагався Яків змусити хворобу відступити – пухлина не дала дружині шансу. З того часу він не звертав уваги на жінок, усуціль віддаючись роботі. Дарця була першим і наразі останнім його спілкуванням із прекрасною статтю. Яків погоджувався, що все може трапитися, але поки що жодна з жінок не захопила його так, як колись Дарця. Статус вдівця міцно приклеївся до нього, але він не вбачав у ньому нічого поганого – просто черговий рівень досвіду, якого може набути чоловік.

Так, багато чого змінилося за ці роки. З’явилася сивина в чуприні та вусах, окуляри зайняли своє постійне почесне місце на носі, лікарню перевели до нового – набагато кращого – приміщення, де Яків нарешті розвернувся та налагодив медичну справу, як належало. Большаков подався шукати кращої долі кудись аж до Миколаєва і навіть прислав звідти короткого листа, в якому писав, що хоче відкрити фотографічну студію. Але відтоді від приятеля не було ні слуху ні духу, і Яків уже й не сподівався, що Архип подасть про себе звісточку. Незмінними залишилися тільки візити Юшкевича, який в особі Якова нарешті знайшов цінного співрозмовника, освіченого інтелектуала й затятого матеріаліста, котрий науку ставив понад усе. Це імпонувало Юшкевичу, і чоловіки стали приятелями нерозлийвода.

Не стояла на місці й служба у поліції. За ці роки Яків безліч разів доводив цінність і потрібність медичного експерта в розслідуваннях. І на жаль, з року в рік зростала кількість злочинів у колись спокійному та неквапливому Проскурові. Якщо десять-п’ятнадцять років тому вбивство було таким самим рідкісним явищем, як візит до міста імператора, то цьогоріч поліція вже мала справу з більш ніж півдесятком справ, де фігурували трупи.

Яків мимоволі згадав моторошні події тієї далекої весни, які круто змінили все його життя [5] Ідеться про події, описані в романі «Пастка для різника». . І не тільки його. Здавалося, невловимий маніяк змусив стрепенутися все місто і воно більше ніколи не повернулося до свого колишнього напівсонного стану.

Але годі про минуле! Він відігнав похмурі спогади, котрі ще й досі – через понад десять років – дошкуляли йому, всівся на нагрітий сонцем ослін і нарешті пригубив каву.

– Пан Юшкевич учора заходили, справлялися про вас, – знову обізвався двірник.

– Щось переказував? – Яків учора допізна затримався в лікарні й удома був близько півночі.

– Обіцялися сьогодні зайти.

– Не говорив, коли саме?

У відповідь Славатій лише розвів руками. Щоправда, Яків не планував сьогодні нікуди вибиратися з дому, сподіваючись провести спокійний і неквапливий день. Такі дні, що випадали вкрай рідко, він називав «лінивими». Якщо вони траплялися взимку, то Яків допізна валявся під ковдрою, спостерігаючи, як на підвіконні знадвору росте товста біла накривачка, а за тепла – виносив під старого горіха крісло й тішився приємністю сидіти в затінку, насолоджуючись кавою та книжкою. Або ж провадити довгі бесіди з Юшкевичем, котрий ніколи від таких не відмовлявся. Вони обговорювали все – від архітектури до поезії, хоча, зазвичай, закінчували обов’язково медициною.

Яків відсьорбнув кави і нарешті розгорнув газету, вмощуючи її поряд із кавником на невеликому столику. То було число «Подолія» [6] Газета, що виходила друком у Кам’янці-Подільському. понад тижневої давнини, але для розваги годилося. Яків не сподівався від газети на щось надзвичайне і просто пробігав сторінки поглядом. Не так читав, як смакував каву, роздивляючись поодинокі нечіткі світлини. Аж ось одна замітка прикувала його увагу вже самою назвою. «Викрадення сільського старости» – писало через усю сторінку, і Яків почав читати, з кожним словом заглиблюючись у текст дедалі більше. А той повідав про справді чудернацькі речі.