Юрій Даценко - І стало світло…

Юрба, яка висипала з церкви, на довгу мить затихла так, що стало чутно, як на селі виють собаки. Без хвостика сотня людей одночасно німувала, туплячись у небо. А тоді наче прорвало греблю – голоси завирували, заплюскотіли, захлюпали, збираючись у височенькі хвилі.

Павло спочатку не зрозумів, що відбувається, та коли Оксана вкотре шарпнула його за рукав, нарешті подивився на дівчину й закам’янів: тепер він добре розгледів чітку смугу світла, що виринала з-за виднокола й сягала майже середини небозводу. Світло не було схоже ні на що, що хлопець стрічав до цього, і від такого усвідомлення волосся на його голові неприємно стовбурчилося, а спиною бігали мерзляки. І якщо від Оксанчиного голосу шкіра бралася приємним морозцем, якого хотілося ще й ще, то зараз тіло стрясав зовсім інший холод – неприємний і чужий.

– Павлушо, що це? – Розгублена Оксана злякано чіплялася за руку. Кількома хвилинами раніше Павло відчув би гарячий трепет від цих доторків, але зараз не знав, як на них реагувати. В голові товклися порожні думки, такі собі оболонки роздумів, що лускали, наче мильні бульбашки, щойно їх торкнешся. Жодного пояснення, жодної відповіді Павло не знаходив.

Тим часом світло яскравішало, а надворі водночас мовби темніло. Світляна річка набувала чіткіших обрисів, і тепер уже ніхто б не наважився сказати, що то йому примарилося – майже через усеньке небо тягся довжелезний яскравий промінь, який щосекунди наливався ще більшим світлом.

– Як гадаєш, Павле? Шо воно таке за їдне? – Семен нечутно наблизився й став поруч. Його погляд не відлипав від світлової смуги. Як і погляди всіх, хто в цей час був на церковному майдані.

– А я знаю?

– Десь від Меджибожа [3] Місто на схід від Проскурова. тягнеться ніби…

Павло закрутив головою, орієнтуючись. Семен мав рацію – світло вихоплювалося саме з боку Меджибожа. Одначе що з того здогаду?

– Від Меджибожа, – кивнув він. – Але це нічого не пояснює.

– Вояки мудрують щось, – спробував авторитетно заявити Семен, але голос його тремтів, від чого весь авторитет ішов псові під хвоста.

Павло цікавився технікою і військовою справою, тому Семенів «авторитет» його аж ніяк не вразив. Тим паче, що він дуже сумнівався у причетності до променя військових.

– Це ж якої потужності прожектор треба… – пролунав іще один голос. Павло обернувся й пополотнів: поряд із ними стояв староста з дружиною. Обоє витріщалися в небо. – Мільйон свічок. Або й більше.

– А струм звідки? – почувся ще чийсь голос.

– А про лямпу ти подумав? – додався ще чийсь.

– Таких лямп не виробляють, – хтось так само, як і Павло, спробував показати авторитет, але сумнів у голосі взяв гору над упевненістю.

– То в нас, може, й не виробляють. А австріяки, кажуть, і не таке зробити здатні.

– Хто каже? Ти хоч раз живого австріяка бачив?

– А навіщо мені його бачити? Я й Бога живого не бачив, але ж до церкви ходжу!

– А в церкві отець Йосафат тобі щоразу говорить «не согріши», а ти горілку п’єш і на чужих жінок задивляєшся.

Юрбою пробігся нервовий сміх. Люди намагалися жартувати, але жарти ці звучали вбого, бо голоси жартівників тремтіли від погано прихованого хвилювання. Ніхто з присутніх не міг пояснити чудернацького видовища насамперед самому собі. А невідоме завжди викликає якщо не страх, то принаймні пересторогу.

– …і узряше чудо Господнє… – від храму долетів голос отця Йосафата. Всі, немов за командою, крутнули головами до священника, наче шукали в того пояснення. Чи хоча би поради.

– Ви впевнені, отче? – у голосі старости звучало неприкрите вагання. – Чи ж являтиме Господь диво отак-о просто посеред?.. – він не закінчив речення і просто махнув рукою в бік світлової доріжки.

– А той, хто сумніватиметься в силі та мудрості Господа Бога нашого… – грізно завів отець Йосафат, проте не встиг завершити, як промінь раптом різко шарпнувся і просто «впав» за видноколо. Неначе незрима рука, яка тримала титанічний ліхтар, опустила його додолу.

– От вам і все диво, – пробурмотів хтось невидимий у юрбі, вочевидь під’юджуючи священника, але той не зважав на нахабу.

– Восьма і тридцять вісім хвилин… – зачувся ще чийсь голос, у якому Павло впізнав корчмаря Саливона. Той стискав у руці срібну цибулину годинника та пильно вдивлявся в стрілки. – Рівно чверть години світило, хороба.

– Га? – голови знову синхронно крутнулися. Тепер об’єктом загальної уваги став корчмар.

– Кажу, що як тільки цю хоробу побачив, – Саливон тицьнув пальцем у потемніле вечірнє небо, – так одразу по годинника поліз. Хвилини не минуло. Почало воно світити о двадцять третій хвилині по восьмій. Щоб я з цього місця не зійшов! А щезло о восьмій годині й тридцять восьмій хвилині. У мене годинник точний!