Юрій Даценко - І стало світло…

Юрбою знову прокотився різноголосий гомін. Усі обговорювали таємничі покази Саливонового годинника та п’ятнадцять хвилин неймовірного світла на вечірньому небі.

– П’ятнадцять хвилин, – багатозначно зронив Павло. – А немов якась мить промайнула. Не спам’ятався.

І справді – чверть години збігла геть непомітно. Наче щойно він разом з Оксаною випірнув із задушливих нутрощів храму, як виявляється, що вже спливло аж п’ятнадцять хвилин! Чверть години тупцяння на одному місці. Та за цей час вони змогли б дістатися якщо не Харишиного ставка, то першої греблі напевно!

– Ну, повитріщалися та й годі, – прогудів раптом староста. – Оксано, не думай мені чкурнути… Час додому.

– Але ж тату, – судячи з дівочого голосу, Оксана намислила те саме, що й Павло. Кляте світло з неба вкрало в них чверть години, за які вони б ушилися подалі від церкви та батька.

– Не татай! – староста був категоричним, а це означало, що жодні вмовляння не подіють. Залишилося тільки скоритися й чекати на наступну нагоду. Дівчина кинула прощальний сумний погляд на Павла, котрий м’яв у руках кашкета, ніби волів вичавити з нього вчорашній день. Хлопець нишком знизав плечима й усміхнувся кутиками губ, мовляв: якось воно буде. Але Оксана вже відвела погляд. Надворі стрімко темнішало.

Люди розбивалися на купки й поволі розходилися із церковного майдану. І в усіх на язиці крутилося дивне небесне світло. Кожен намагався пояснити його природу й походження, кожен розмірковував про новітню техніку та про можливості її застосування.

– А ти як думаєш, Павлушо? – Семен видобув із кишені жменю насіння та сплюнув перші шкаралупки.

– Га? – юнак стрепенувся, повертаючись до дійсності. – Ти про що?

– Та все про те саме, – Семен мотнув кулаком із насінням у бік крайнеба, звідки нещодавно вихоплювався світловий промінь. До них підступили ще двоє парубків і дехто з дядьків, які, вочевидь, не квапилися після вечірні додому.

– А-а, – відмахнувся Павло. Він і досі не йняв віри, що проґавив щойно таку змогу. Хтозна, коли випаде чергова нагода заговорити з дочкою старости. – Та мені що до того?

– А я все ж так гадаю, що то вояки у Меджибожі якусь таку машинерію зладнали, що в небо світить, – подав голос один із дядьків.

– Точно, – підтакнув йому другий. – Чув я, там у них скоро муштра якась особлива буде. От і зладнали.

– А для чого ж таке знадобиться? – не вгавав Семен.

– Може, аби єропланам у небі видко було.

– Кому?

– Єропланам, темнота! Машини, які по небу літають. Та ж у Меджибожі вояки вже дві такі машини мають!

– Ох, – похлинувся захватом Павло. Він умить забув про невдачу з Оксаною. Ще б пак: у Меджибожі – зовсім поряд – є аж два аероплани!

– Я туди своякові пшеницю возив, – продовжував між тим дядько, – то на власні гочі бачив тії єроплани.

– В небі?

– Нє, на землі стояли, – крекнув дядько, розводячи руками. – Але не про те зараз. А про світло. Кажу вам точно, що то вояки щось таке нове вигадали…

Довгенько ще гомоніли селяни. Перекидалися здогадами про аероплани, військових, небесне світло, австріяків і новітні винаходи. І ніхто не зауважив отця Йосафата, що й досі стояв, притулившись до одвірка храму, не відводив погляду від потемнілого крайнеба на південному заході та стиха шепотів:

– І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло… [4] Кн. Буття 1: 3.

Яків прочинив скрипучі двері та замружився від яскравого вранішнього світла. Такої погожої днини, а тим паче – у неділю, просто гріх було нидіти в чотирьох стінах. Тому, захопивши кавник і відносно свіжу газету, він вибрався на ґанок, аби неквапливо посмакувати ароматним напоєм і просто поніжитися під променями неспекотного поки сонця.

Крихітний дворик перед будинком був зручний уже тим, що вдень, коли сонце підбивалося височенько та немилосердно палило землю, тут залягала приємна тінь від поблизького горіха. Уранці в цьому закутку було надзвичайно приємно зустрічати світанок і поєднувати сонячні ванни зі свіжим повітрям – найкращим доповненням міцної кави.

– Доброго ранку, Якове Соломоновичу! – двірник Славатій підніс над головою засмальцованого капелюха, котрого не скидав ані в будні, ані в свята.

– Доброго й вам, Славатію Мироновичу! – Яків вітався з двірником завжди підкреслено чемно, звертаючись тільки на ім’я та по батькові. Від цього непоказний чоловічок змінювався на виду, розправляв плечі та наче аж трохи вищав. Якову це не вартувало анічогісінько, а ось двірник, пам’ятаючи про таку повагу, щоразу намагався чимось віддячити чемному пожильцеві: то зайвий оберемок дров підкинути взимку, то бляху на даху відремонтувати після першого ж прохання, а не коли вода дзюрчатиме зі стелі, то терпляче прокидатися посеред грозової ночі, щоб відчинити ворота й провести до пана лікаря термінових пацієнтів.