Юрій Даценко - І стало світло…

Протяжний спів із хорів скинув Павла з небес на грішну землю – ось нарешті й кінець. Зараз треба буде вчасно вивернутися й добряче вчепитися за куток, аби натовп знову не підхопив попід білі рученьки та не поволік до скриньки на пожертву. Дарувати отцеві Йосафату зайву чарку Павло не збирався. Як, власне, не збирався й вистоювати вечірню службу, але коли вже Господь так учинив, що силою затягнув його до храму, то, певно, щось таки мав на думці щодо парубка. А отже, не можна проґавити даровану Господом нагоду вкотре спробувати переконати Оксану, що вона мусить піти з ним сьогодні під верби. Ніч же яка починається!

Юрба заворушилася, рипнули відчинені бабою Секлетою двері, й люди поволі затупцяли, кожен на своєму місці. Немов розганялися. Та для того, аби набрати потрібну швидкість, треба було кілька хвилин чеберяти ногами, не здвигаючись ані на п’ядь. Павло здивувався – можна просто постояти. Аж ні, люди терпляче тупцяли, наче химерні механічні іграшки, поволі сунучись до скриньки й звідти – до виходу.

Павло знову заметався поглядом по головах, обличчях, хустках, доки не виловив ним ту, через котру останні кілька тижнів не міг спати. Ні, Господь таки не даремно запроторив його в задуху – Оксану відтерли від батька з матір’ю, і дівчина, безпорадно озираючись, разом із людським струмком поволі наближалася до нього.

– Оксано… – Хлопець притьмом присусідився збоку, втягуючи голову в плечі, аби його голену потилицю не уздрів староста й не завадив усій справі. – Я на твою відповідь і досі чекаю.

– Геть так усю службу й чекав? – Оксана всміхнулася, і Павлові потепліло на серці.

– А ти як гадала? Геть-чисто від початку та до кінця тільки-но про це й думав.

– Про що – «про це»? – схилила голову набік дівчина.

Павло поперхнувся відповіддю і мало не полетів шкереберть через поріг, зачарований раптовою лагідністю. Чи то він справді став любим Оксані, чи дівчині замакітрилося в голові від нестерпної задухи і вона не відає, що говорить.

Та де там «не відає»! Павло обережно – самими пучками – торкнувся дівочого ліктя в очікуванні миттєвої відмови, а то й ляпаса, але Оксана рвучко притулилася до нього, обхопила гарячими пальчиками його занімілу долоню й палко зашепотіла на вухо:

– Павлушо, ну ж бо швидше, аби батько з матір’ю не побачили. Швидше надвір, а там із юрбою змішаємося…

– І до… Харишиного?.. – прошамкотів він, ледве ворушачи неслухняним язиком. Від солодкого дівочого подиху на щоці пошерхла, немов попечена морозом, шкіра, а потилицею брали розгін сироти.

– І до Харишиного ставу, – закінчила за хлопця Оксана. – Ніч тепла та зоряна обіцяється.

Павло безтямно підвів голову, немов уже сподівався вгледіти на небі зірки, але надвечір’я ще мінилося ніжними барвами, вряди-годи розбавленими темнішими смужками поодиноких розхристаних хмарок. До справжніх розсипів золотого небесного маку було ще кілька годин, але хто й коли казав, що цілуватися можна лише під зорями?

Хлопець ніяк не міг надихатися вечірньою свіжістю. І геть не тому, що й досі не позбувся церковного запаморочення. Він пив прохолодне повітря уривчастими ковтками та намагався втамувати шалене серце, котре раптом зірвалося на галоп. Марно, адже до лівого боку горнулася та, від якої серце й шаленіло.

– Ну ж бо, за церкву, – мовив він дівчині, – аби біля воріт не запопали.

Оксана мовчки кивнула, і пара пригинцем чкурнула за храм. Там – те знали всі хлопці й дівчата – у паркані зяяла чимала діра, хід крізь яку вів до густих і темних бузинових хащів, з них – до комишуватого ярка, а звідти – на стежку, що поза городами краєм села збігала якраз до Харишиного ставка.

Але зроби вони це на дві хвилини раніше, не гаючись, усе трапилося б достоту так, як бачив Павло у своїх снах. Та в Господа, вочевидь, були для них на цей вечір власні плани.

– Павле! Стривай-но!

Павло смикнувся, почувши знайомий голос, і вкляк… Кликав не абихто, а Семен. Той Семен, з яким він побився об заклад, що не пізніше, як сьогодні ввечері, поцілує Оксану під вербами. І зараз бовкни друзяка перед дівчиною зайве, як вона ображено крутнеться й… Хлопець засичав крізь зуби та розвернувся до Семена, ладнаючись попередити будь-які його слова й одразу ж відшити приятеля.

– Павлушо…

Парубок навіть не зауважив Оксаниного голосу, бо, коли Семен, що поспішав назустріч, раптом зупинився, як укопаний, і вражено витріщився на щось понад його – Павла – головою, втямив, що щось негаразд.