Юрій Даценко - І стало світло…

Ситуація виявилася надскладною: довелося мати справу з тазовим передлежанням [15] Розміщення плода у матці, коли ніжки немовляти знаходяться біля виходу до малого тазу породіллі. В описуваний час – складна, але для майстерного лікаря не критична ситуація. немовляти, що означало – обов’язковий ризик, який у гіршому разі закінчується жертвуванням чиїмось життям заради порятунку іншого.

Наступної доби Яків не пам’ятав. Години, хвилини та секунди злилися для нього в одну довгу й тягучу нитку, і лише коли хрипкий плач немовляти пролунав у кімнаті, коли було накладено останній шов і новонароджений хлопчисько міцно вчепився за материні груди, Яків відчув неймовірну втому, що каменем лягла на плечі.

Спав він довгі дванадцять годин, а прокинувшись, утямив, що надворі вечір шістнадцятого вересня та про всілякі аероплани можна забути.

Славатій потім захлинався, розповідаючи про ажурну конструкцію дивного аероплана, який здався йому більше схожим на повітряного змія, ніж на літальний апарат, здатний підняти в небо людину. Яків же пропустив величеньку частину історії повз вуха: утома та нервове виснаження останньої доби досі брали своє. Щоправда, після захопленого початку двірник примовк і, зрештою, зізнався, що довгоочікувана подія направду була куцою та пожмаканою. Сильний вітер шарпав легким аеропланом, і той, прямуючи на посадку, ледве не черконув крилом землю. Йшла машина низько, тож за польотом не могло спостерігати багато людей. Сам Славатій став випадковим свідком, бо рано-вранці саме їхав підводою по дрова. Загалом уже за кілька днів усі забули і про дивака-графа, і про його політ.

Яків виринав із думок, згадуючи, як за пів року знову зустрівся в лікарні з колишньою породіллею та був неймовірно щасливий потримати на руках тугенького малюка, що весело пускав бульбашки та ладнався вхопити дивного дядька за носа.

Чоловік зітхнув, мрійливо всміхнувся, аж тут… уловив вухом незрозумілий шум, невластивий місту. Він одразу вирізнив його з-поміж уже звичних звуків і застиг із чашкою в руках. Галасувало птаство, тонко шелестіло на ледь чутному вітрі листя горіха, Аптекарською торохтіли колеса чергового воза, десь поряд чубилися хлопчиська, але до всього цього домішувався ще один незнайомий звук. Здавалося, наче десь дуже далеко працювала механічна віялка, стрекотання якої нагадувало звук крил гігантської бабки або ж сюрчання коника. Ось тільки звуки цієї невидимої віялки долинали звідкись… згори!

Яків закрутив головою, вишукуючи джерело тих звуків, і здивовано осягнув, що воно рухається. Ба більше – наближається!

– Якове Соломоновичу! – від воріт гупав чобітьми Славатій. На його обличчі переляк мішався із диким захватом. Він німо роззявляв рота, наче не міг дібрати потрібних слів, і тицяв пальцем кудись убік і вгору.

– Що сталося? – Яків блискавично підвівся і відставив чашку. Очікувати можна було на будь-що. Зокрема, й на термінового пацієнта, про прибуття котрого в такий дивний спосіб сповіщав двірник. Але річ начебто була не у пацієнтові.

– Там! – Славатій задихався не так від швидкого бігу, як від хвилювання. – Там… Летить!

– Що? Де? – двірникова тривога передалась і Якову. Він закрутив головою, вдивляючись в ясну ранкову блакить, і нарешті почав розуміти, що ось-ось повинно статися. Думка не встигла сформуватися – її випередив чудернацький апарат, що випірнув з-за дальніх дахів. Яків захлинувся повітрям – аероплан!

– Мерщій! – зі ступора його вивів зойк Славатія. – Драбиною – на дах!

І двірник прожогом кинувся в куток двору, де стояла прихиленою до стіни довга драбина. Яків зметикував, що Славатій має рацію – із плаского даху аероплан мусить бути чудово видно! За пів хвилини чоловіки опинилися на даху, який іще не встиг нагрітися під вранішнім сонцем. І перше, що впало Якову в очі, – це всіяні людом дахи сусідніх будинків!

Хлопчаки видиралися один одному на плечі, наче кілька відвойованих п’ядей від землі давали змогу побачити чудернацьку машину краще, дорослі дядьки прикладали долоні дашком до очей, прикриваючись від сонця. Навіть жінки й ті вдаряли руками об поли чи притискали долоні до щік від зачудування видовищем. І було з чого дивуватися – уперше від часу заснування Проскурова над містом летів справжній аероплан!

Яків прикипів поглядом до невеличкої машини й відчув дивну дрож у всьому тілі – поєднання радісного збудження та нез’ясованої тривоги. Наступної ж миті дикий хлоп’якуватий шал переміг, і Яків уже по-розбійницьки свистів разом із дітиськами, проводжаючи аероплан поглядом. Він несамовито заздрив пілотові та вкладав у свист усю силу легень, наче вірив, що людина в небі зможе почути галас, який зчиняє проскурівський люд на дахах.