Юрій Даценко - І стало світло…

Зрештою, машина почала сповільнюватись і за мить різко опустилася на землю знову ж таки посеред поля. Проте поле – це відразу стало зрозуміло – виявилося зовсім інакшим. Куди занесло його лихо, староста й гадки не мав. Він похапцем, тамуючи дрож у колінах, вистрибнув на землю та припустив чимдуж, резонно вважаючи, що краще спершу забратися від лиха подалі, а тоді з’ясовувати, куди його затарабанили підступні австріяцькі шпигуни.

Тут настала черга слідчого вставити в розмову свої репліки. До цього часу староста жодного разу не назвав викрадачів «австріяцькими шпигунами». Тоді чому тепер виникла така дивна впевненість?

І знову потерпілий довго збирався з думками, зрештою підсумувавши: літальний апарат дивної конструкції, химерна одіж, а найважливіше – манера говорити, нібито з іноземним акцентом. А який іще акцент може бути, коли до кордону рукою подати? [8] Кордон з Австро-Угорщиною проходив по річці Збруч. Ні, лише австріяки здатні готувати якусь капость, аж тут трапився він, і їм довелося терміново змінювати плани.

З реакції поліцейського було видно, що такі висновки здавалися йому не надто переконливими. Та староста, між тим, продовжував.

Зрозумівши, що погоні не чути, він нарешті сповільнив біг і за якийсь час вибрів до людського житла. А коли розпитав місцевих, де опинився, то ледве не гепнувся долу від здивування: бісова машинерія занесла його не далеко, не близько, а до Бара, який від його рідного села відділяло близько п’ятдесяти верст!

Смеркалося, і чоловік не знайшов нічого кращого, як слізно проситися на нічліг, боячись замерзнути в незнайомому місті та ще й без копійки грошей. Допомогла пристойна одіж, за якою, як відомо, стрічають. На волоцюгу він не скидався, тож ту ніч перебув у теплі. На відміну від наступної, яку довелося провести в чиємусь хліві мало не під боком у корови, щоби не задубіти з холоду.

Лише за дві доби після пригоди, виснажений і ледве живий, добрів чоловік до Проскурова, де відразу ж подався до поліції, аби сповістити про власне викрадення. І застерегти від австрійських шпигунів, котрі тільки й чигають, аби схопити чесного християнина та заволокти його понад хмари.

Нічого й казати, що у поліції на таку заяву зреагували неоднозначно. Старосту уважно вислухали, з’ясували подробиці, але справі законного ходу не дали. Бо слідчий уторопав, що за справжніми шпигунами, навіть якби такі й були, давно слід прохолов. А шукати в небі невідомий аероплан, якщо той не вигадка, то взагалі безнадійна справа.

Так і залишилося викрадення старости села історією на папері. Спочатку – у вигляді поліційного протоколу, а згодом – газетної статті. Попри це, варто визнати, що історія таки захоплива. Яків відпив ковток схололої кави та замислився, чи міг староста вигадати все це? Звісно, що міг! Але поставало логічне запитання – навіщо? Для чого дурити поліцію, вигадуючи викрадення, якого не було? Для чого вигадувати химерний апарат, дивних людей і називати їх австрійськими шпигунами? Було в історії чимало загадок…

Яків зловив себе на тому, що починає подумки вибудовувати логічний ланцюжок розслідування справи. Робота у поліції наклала свій відбиток на його життя: тепер кожна загадка підлягала розгадуванню.

У кавнику хлюпало ще достатньо кави, щоби відкинутися на спинку й неквапливо поміркувати. Звісно, всі помисли крутилися навколо щойно прочитаної статті. Найбільш імовірно, староста справді вигадав свою історію з аеропланом. Хоча б з тієї причини, Яків ладен був заприсягтися, що взимку тільки навіжений дурень підніме в небо літальний апарат.

Яків був палким шанувальником усього нового – і у медичній науці, й у техніці, що стрімко розвивалася. Особливо в техніці. І хоча жодного разу на власні очі не бачив справжнього аероплана, проте начитався про ці надзвичайні апарати предостатньо. Та й сталося все не так уже й давно. Він навіть пам’ятав, як на початку тисяча дев’ятсот четвертого всі газети рябіли статтями про надзвичайну подію, що трапилася в грудні минулого року [9] 17 грудня 1903 року в небо піднявся перший в історії людства літак. Пілотували на літаку брати Райти. . Саме тоді один із двох братів Райтів – Орвілл – на дванадцять секунд відірвався від землі на апараті, важчому за повітря.

Увесь світ стояв на вухах. Небо нарешті підкорено! Саме такими заголовками пістрявіли всі без перебільшення газети. І справді, з того доленосного дня розвиток авіації не стояв на місці жодної миті. Вже влітку дев’ятсот дев’ятого талановитий француз Блеріо перетнув на літаку власної конструкції Ла-Манш. Тут уже тривалість польоту не вимірювалася секундами, а відстань – кількома десятками аршин!