Юрій Даценко - І стало світло…

– Одначе не роздивилися, – Казаков кивнув на ряд старих лип, у кільці яких стояла церква. Певно, дерева та храм були однолітками.

– Справді, – погодився Яків і звернувся до старости. – Спробуйте пригадати, де саме ви помітили промінь.

– А що тут згадувати, – полегшено видихнув той. – Оно звідтіля і світило.

Він відступив від храму на кілька кроків і махнув рукою в бік прогалини між деревами. Яків із Казаковим підійшли до лип. Із цього боку пагорб, на якому стояла церква, був досить крутим і обривався донизу різким схилом. Із гребеня відкривався чудовий краєвид на зелене море луків, посмуговане жовтими латками стиглого жита. Було видно ген-ген аж до крайнеба, до синюватої смужки далекого лісу, що мінилася й дрижала в гарячому повітрі спекотного літнього дня. Справді, галявина біля храму здавалася чудовим місцем для спостереження за променем.

– В акурат на Меджибіж напрямок, – похитав головою Казаков.

– Упевнені?

– Я на місцевості хоч із заплющеними очима зорієнтуюся.

– Так-так! – енергійно закивав староста. – Меджибіж саме в тому боці. Пригадую, що того вечора ми саме про це й говорили. Хтось ляпнув, простигосподи, що то у Меджибожі вояки колінця викидають.

– А ще що балакали?

– Та всього й не впомниш, – знизав плечима чоловік. – Але ж ви самі всіх розпитували. Я дивився – сьогодні геть-геть усі зібралися. У церкві стількох людей не побачиш, як сьогодні на зустрічі з вами.

Затінок під старими липами покидати не хотілося, і Яків як міг відтягував неминуче. Співрозмовники перекидалися незначущими фразами, які нічого посутнього не додавали до загальної історії. Промінь світла так і залишався незбагненним явищем, а самодіяльне слідство ні на крок не наблизилося до розгадки його природи. Попри це з кожною черговою невдачею Яків відчував: інтерес до справи у ньому зростає так, що йому стає дедалі важче миритися з думкою про те, що незабаром він просто відзвітує перед командуванням і з легким серцем забуде про непотрібні клопоти. Звичайна людська цікавість не бажала зникати, адже світловий промінь справді звідкись узявся! А якщо його джерело знаходилося не у Меджибожі, бо, логічно, тільки у вояків знайшовся би такий потужний прожектор, то що це могло бути?

Яків потрусив головою, усвідомлюючи, що сьогодні, після годин одноманітних розпитувань, на якусь притомну аналітику він не здатний. Нехай уже завтра. Якщо знайдеться бажання.

Із села виїхали надвечір, коли скісне сонячне проміння палило не так уже нещадно. Наостанок староста затіяв розкішну вечерю, і хоча від вишнівки Яків відмовився, сидів, немовби захмелілий – давалася взнаки втома та ситість. Хіба лише вибоїста дорога не давала змоги закуняти: коляску немилосердно хитало з боку на бік, а старі ресори благально скрипіли, наче ремствували на жахливий стан дороги та власну долю.

– А що, як це був австрійський аероплан? – несподіване запитання Казакова прозвучало, неначе постріл.

– Га? – Яків не второпав, що приятель мав на увазі.

– Що, як той клятий промінь був з іноземного аероплана-розвідника? – пояснив свою думку Казаков. – Адже Меджибіж однозначно цікавить нашого сусіда по той бік Збруча.

– І ви вважаєте…

– Що на розвідку перед поблизькими маневрами було скеровано… гм… скажімо, певну кількість літальних машин. Це могли би бути аероплани. Або цеппеліни. Або ж аеростати, не важить, що саме! Основне, що їх скерували…

– Щоби згори роздивитися…

– А то й зафотографувати…

Яків мимоволі згадав Большакова та їхнє з Архипом нововведення – фотографування місць злочинів. Тоді, уже понад п’ятнадцять років тому, їхня авантюра виявилася достатньо дієвою, аби прижитися на новому місці. І фотографія з мистецького явища перетворилася на цілком практичне заняття. Тепер же, зі щоденним поступом літальних машин, фотографічний апарат піднявся й у повітря, де став незамінним для розвідування нової місцевості. Казаков, безперечно, мав рацію. Лише одне не давало Якову спокою.

– Навіщо розвідникам видавати себе отим променем? Пролетіли б удень над фортецею – і справі кінець!

Замість відповіді Казаков почухав потилицю.

– Зрештою, – продовжив Яків, – як казав нещодавно отець Йосафат: хто я такий, щоб зрозуміти справи його? Чи можемо ми ось так просто збагнути логіку вчинків австріяків. Якщо, звісно, то були вони…

Яків не поспішав віддавати пальму першості версії Казакова, хоча та була найбільш вірогідною з усіх. Власне, цих «усіх» майже не було, адже не станеш і справді вірити словам отця Йосафата, що небесний промінь – то вияв незбагненної Господньої сили та волі! Селяни ж узагалі не мали жодної адекватної версії того, чому були свідками. Так, юнак під час першої бесіди ще у передпокої кабінету полковника Трингама щось згадував про австрійську диверсію, але то були вочевидь не його здогади. Тим паче, що далі голосних заяв справа не пішла. На запитання Якова селяни всі як один здвигали плечима і ніяково гмикали – побачене було вищим за їхнє розуміння. Хоча, ніде правди діти, Яків також не виробив власної версії, аж допоки Казаков не прохопився про ворожі аероплани. Яків не так добре знався на крилатих машинах, але цілком міг повірити, що розвідник добувся до цих місць звідкись із летовища поблизу того самого, скажімо, Чорткова [37] Місто в тодішній Австро-Угорщині. Нині – місто в Тернопільській області. . І нехай сучасним аеропланам не подолати такої відстані, для цеппеліна це завиграшки!