Юрій Даценко - І стало світло…

– Та мо’, чоловік із сорок…

– І оце ваш хлопець усіх збере?

– Та, де там… – зніяковів староста. – Кажу ж вам, що я всіх навіть не пам’ятаю. Так, назвав з десяток. Але ви не переймайтеся. Кожен ще когось пригадає, так і назбираємо. А хлопчина у мене прудконогий – швидко обернеться.

– Хлопчина то обернеться, – упівголоса буркнув Яків. – А як довго люди сходитимуться. Схоже, чекає на нас сьогодні довгий день.

І справді, перших свідків незбагненного небесного явища довелося чекати досить довго. Минуло вже пів години, як чкурнув «прудконогий» хлопець. Увесь цей час староста з регулярною періодичністю намагався запросити «дорогих гостей» до столу, а Яків категорично відмовлявся. Обід лише розморить і притупить пильність. І розпитування затягнуться не на один день. Хоча… Було би про що розпитувати. Яків справді неабияк сумнівався в інформативності тих оповідок, якими їх годуватимуть спраглі до балаканини селяни.

– Гадаю, аби не марнувати часу, почнемо з вас, пане старосто, – Яків із Казаковим розмістилися в тіні старої яблуні на лавицях, вкопаних біля посірілого від часу столу. Чоловік обережно примостився на краєчку лави навпроти Якова. Його обличчя було розгубленим, і Якову він нагадав гультіпаку-студента, котрий моститься перед професором, розуміючи, що ніц не вивчив до екзамену.

– Я вже панові полковнику вчора все обсказував, – староста для чогось пригладив вуса, прокашлявся й узявся нервово смикати за рукав сорочки.

– Вчора ви, так би мовити, змальовували загальну картину. А сьогодні спробуйте пригадати все до найменших подробиць. Просто опишіть той вечір по хвилинах, коли можна.

– Можна й по хвилинах, – задумливо почухав потилицю староста. – Тим паче, що біля мене якраз Саливон стояв…

– Саливон? А що з ним?

– А в нього був годинник, – староста говорив повільно, пригадуючи події. – Цього я панові полковнику таки не казав. З голови якось вилетіло. А зараз починаю пригадувати… Як теє світло втухло, то Саливон ще всьому загалу повідомив, що світило воно рівно чверть години.

– Чверть години… – тихо пробурмотів Яків, нотуючи почуте в записнику. Він справді намислив відтворити події пам’ятного вечора по хвилинах. Але далі староста, хай як морщив лоба, куйовдив брови та тер потилицю, неначе розігріваючи думки, не міг пригадати часу, коли не небі з’явився світловий промінь.

– От хороба, – кривився він. – Як зараз пам’ятаю, що Саливон про чверть години говорив! А відки і до відки ті чверть години були – хоч убийте!

– Ну, ми прибули до вас не для того, аби вбивати, – підбадьорливо всміхнувся йому Яків. – Сподіваюся, що Саливон сьогодні також до нас завітає. І ще сподіваюся, він пам’ятатиме точний час.

– Та мусить! – не надто впевнено видихнув староста й витягнув шию, виглядаючи посланця.

Загалом він не розповів Якову нічого нового, такого, чого б той не почув учора від юнака в передпокої. Звичайні загальні слова. Світило, наче ліхтарем. Он з того боку, якраз де Меджибіж. Світило чверть години. Тоді промінь опустився та погас.

Яків укотре передивлявся списаний аркуш нотатника. Наче вишукував поміж слів приховану інформацію. Немов намагався розшифрувати таємниче послання. Але слова так і залишалися словами. І скільки Яків не промацував очима чорнильні рядки, нічого нового вигадати не міг.

– А що нам дасть точний час? – ледь чутно шепнув у нього над вухом Казаков.

– Староста стверджує, що світило з боку Меджибожа, так? – теж тихцем відповів йому Яків.

– Так.

– А от ми й спробуємо дізнатися, чи не бачили чогось подібного в самому Меджибожі в зазначений час.

– Але ж не всі носять годинники. Та у більшості селян їх просто немає.

– Маєте рацію, – зітхнув Яків. – Проте оперувати точним часом однаково варто.

Нарешті справа зрушила з мертвої точки, і до старостиного обійстя помалу зійшлися люди. За десять хвилин до столу під яблунею навіть вишикувалася невеличка черга. І почалися перші «казки».

– А як пригляділася я до того світла, – робила великі очі закутана в теплу чорну хустку баба, – то так і побачила в ньому анголів божих!

– Справжніх ангелів? – Яків намагався потамувати усмішку, але вдавалося йому поганенько.

– Ну а які ше анголи бувають? – баба хрестилася і недовірливо тупилася в Якова.

– А собаки тоді по всьому селі завили! – присягався інший дядько, перехиляючись до Якова через стіл, немов хотів повідомити йому неймовірну таємницю. Хоча робив це, радше, для того, щоб не почули його інші свідки.