Юрій Даценко - І стало світло…

– І довго вили?

– Та з годину! От не зійти мені з цього місця! – ледве не товк себе в груди дядько. Версію з собаками не підтвердив більше ніхто.

– Тамтой промінь так по небу й рискав, ніби самі чорти кого шукали, – цього разу власну версію побаченого озвучувала опасиста жіночка. І одразу ж червоніла до кінчиків вух, неспроможна приховати від уважних поглядів свою вигадку.

Подібних історій Яків із Казаковим вислухали з десяток, аж поки на лаву перед ними не опустився дядько, котрий назвався Саливоном.

– Ви той самий Саливон, про якого нам розповідав староста? – одразу ж уточнив Яків. – Корчмар Саливон?

– Так, то я буду корчмарем Саливоном, – насторожився той.

– І ви знаєте точний час, коли сталася подія?

– Та знаю, – скрушно зітхнув чоловік і поліз рукою до кишені штанів. – Лучче б, певно, не знав.

– А що трапилося?

Замість відповіді Саливон мовчки поклав на стіл масивний срібний годинник. Ланцюжок з тихим шурхотом сповз із його долоні на дошки стола, і навколо запанувала тиша. Яків схилився над столом та уважно вивчав поглядом хронометр. Він дочікувався на продовження оповіді, і воно не забарилося.

– Я справді дістав годинника, щойно теє світло на небі помітив. Як зараз пам’ятаю – двадцять третя хвилина по восьмій вечора. Служба Божа осьо як скінчилася, крайнеба присмерком почало брати, а воно – начебто лямпу хто в ліхтареві запалив. Ну, я й зиркнув на годинник. Завжди його із собою в кишені ношу. Австрійської роботи річ!

Яків нервово смикнув щокою. Знову ті австрійці, бодай їм!

– Жодного разу він мене не підводив, – продовжив між тим корчмар із непідробним сумом у голосі. – А оце після того дня… – він не закінчив і вмовк, чи то розгубившись, чи розсердившись.

– Що ж сталося? – Яків зловив себе на думці, що уважно стежить за розповіддю корчмаря.

– Самі погляньте, – чоловік кінчиками пальців посунув годинник до Якова. Той узяв важку цибулину до рук і відклацнув покришку. Стрілки показували восьму годину і тридцять вісім хвилин. Годинник стояв.

– Він не працює? – Яків узявся крутити заводного ключа, але корчмар лише похитав головою.

– Не намагайтеся. Порахувати, скільки разів я пробував його завести? Та зо сто!

– Стривайте! – Яків почав здогадуватися. – Ви хочете сказати…

– Годинник зупинився саме тоді, коли той клятий промінь згас, – кивнув корчмар. – Але я точно пам’ятаю – от що заманеться зі мною робіть – що коли дивився на стрілки, то він ще цокав. А тоді вже вдома кинув оком – стоїть! Я його заводити – стоїть! Я вже з ним мало навприсядки не танцював – стоїть, бісова душа!

– Лагодили?

– Побійтеся Бога! – скинув руки корчмар. – Я чого не знаю, то за те не беруся.

Яків ще раз уважно вивчив годинник, силкуючись запам’ятати кожну деталь. Він поки що не уявляв, навіщо це йому може здатися, але за роки практики звик помічати та запам’ятовувати найменші подробиці.

Отже, таємничий промінь з’явився на небосхилі о восьмій двадцять три, а погас за чверть години – о восьмій тридцять вісім. Якраз тоді, коли й зупинилися стрілки корчмаревого годинника. Яків не міг провести паралелі між цими двома подіями, але однаково ретельно занотував усе в записнику. Принаймні тепер вдасться оперувати точним часом, розпитуючи людей у Меджибожі. Щоправда, в результативності такого опитування Яків дуже сумнівався. Якби над містечком з’явилося щось на кшталт згаданого променя, військові зафіксували б його одразу. Але нічого такого пан полковник у їхній розмові не згадував.

І знову потяглися довгі та переважно нудні розпитування. Хлопчина, посланий старостою зібрати свідків події, славно постарався: кількість опитаних очевидців перевалила за два десятки. Але результати були не надто втішними. Здебільшого – загальна інформація. Бачив. Світило. Як довго? Так ви ж уже Саливона про те питали! Звідки? Та оно звідти…

– Так ми нічого нового не з’ясуємо, пане Ровнєр, – Казаков випростався, розминаючи ноги. – Всі торочать одне й те саме.

– Одначе ми мусимо послухати кожного, – втомлено провів рукою по очах Яків. – Принаймні тоді наша совість буде чистою і ми зможемо відзвітувати перед паном полковником. Я звик завдання виконувати.

– Не маю жодних заперечень. Але гадаю, що нам також варто було б і на те місце навідатися. Ну, до церкви. Звідки всі ці люди й спостерігали за променем. Щоб, так би мовити, на власні очі…

– Безперечно, – кивнув Яків. – Крім того, я пам’ятаю, що юнак, від якого я, власне, і почув учора цю історію, згадував про отця Йосафата, також свідка події. А його серед людей я не бачив.