Юрій Даценко - І стало світло…

– То він, певно, в храмі, – подав голос староста.

– Ось туди ми вас і попросимо нас провести.

Вийшли тільки за годину. Яків ретельно розпитав усіх свідків до останнього, яким виявився його нещодавній знайомець – хлопчина, що розповів йому цю історію першим. Хлопець заливався солов’єм, задоволений, що саме його розповідь сподвигла командування відрядити до села слідство. Чому він втовкмачив собі в голову саме цю думку, було незрозуміло. Певно, вважав, що раз за головного тут Яків, з яким він спілкувався в Меджибожі, то не староста з його делегацією до пана полковника, а саме він – Павло – спричинився до розслідування. Втім, Яків не переконував його у протилежному. Через що хлопчина раз по раз пускався в розлогі мандрівки нетрями фантазій і домислів, що надміру перевантажували нескладну історію. Але Яків терпляче слухав останнього свідка і навіть щось черкав у нотатнику. Справа була за малим – відвідати церкву, поговорити з отцем Йосафатом і рушати назад до Меджибожа. Одноманітні розпитування та беззмістовні розповіді втомили його.

– Тю, та що ви збираєтеся від отця Йосафата почути? – реготнув юнак, краєм вуха підслухавши розмову чоловіків. – Він же п’яний постійно.

– Павле, припни язика! – гаркнув на нього староста, але хлопця це не злякало.

– І тоді, коли це сталося, був п’яний, – він відбіг на кілька кроків, аби не втрапити під гарячу руку, і правив своє. – Ледве службу до кінця довів. А тоді щось молов про диво та чудо Боже.

– Павле! Напросишся ти в мене, що держака від грабель на тобі поб’ю!

– Він і зараз п’яний. Заприсягтися можу! – голос хлопця вже долинав звіддалік. Він вирішив не випробовувати долю та натис на ноги.

– От бісове поріддя! – відсапував староста. – А ще до моєї доньки замаланюється. Не дай, Боже, такого зятя…

На пагорб до церкви вийшли повагом. Яків постійно озирався, намагаючись охопити поглядом околиці. Храм стояв на краю села, на порослому старезними липами пагорбі, з якого відкривався краєвид навколишніх городів і лук.

Доки простували селом і дорога слалася в тіні дерев, прогулянка нагадувала приємну розвагу після виснажливих та нудних розпитувань. Та коли ненадовго опинилися на сонці, Яків буквально лічив кроки, аби сховатися від палючого проміння. Сорочка вмить просякла потом і огидно прилипла до тіла. Він зняв піджак, але це не допомогло: серпень нещадно смажив землю, і курна дорога здавалася безкінечною.

Під першою ж липою біля підніжжя церковного пагорба влаштували привал. Чоловіки знеможено повсідалися у прив’ялу траву, втираючи лоби від поту, що заливав очі. І хоча до храму залишалося чи не кілька кроків, Яків ладен був згаяти якийсь час, аби віддихатися й оговтатися.

– Як я малим був, – віддувався староста, – старі люди переказували, що така сама спека стояла, як Кармелюк у цих краях розбої вчиняв.

– Кармелюк? – Казаков зацікавлено поглянув на старосту. – А це що за один?

– Розбійник з народу, – відповів йому Яків. Довше пояснювати було ліньки. – Ніхто про нього до пуття нічого не пам’ятає вже, то й сплітають мандрони, достоту, як оце сьогодні ми мали нагоду чути.

– Та й то правда, – погодився староста. – Як я малим був, то ніби з часу його смерті небагато минуло [36] Устим Кармелюк (також Кармалюк) загинув 1835 р. , а вже самі казки про нього складали. Але з них я запам’ятав лише про те, що тоді кілька літ страшна спека стояла. Баби про ті літа говорили: «то Кармель так нагнівавсі, шо аж землі жарко стало»…

– Ох, певно, він і цього літа нагнівався на когось, – Яків натужно застогнав і підвівся. Потрібно було нарешті дістатися храму, поспілкуватися зі священником і ладнатися в зворотну путь. Щоправда – дочекавшись вечірньої прохолоди, бо волоктися у відкритій колясці такої спеки було справжнім безумством.

Отця Йосафата справді заскочили в храмі. Усупереч словам Павла він виявився тверезим. Навіть якимось занадто тверезим, якщо можна було так висловитися. Колючі очі дивилися на чоловіків з-під густих кошлатих брів, а довга борода войовничо стирчала. Та щойно отець упізнав серед трійці старосту – погляд його пом’якшав.

– Чого паничі бажають?

– Оце, отче, до вас делегація із Меджибожа, – відрекомендував чоловіків староста.

– Із Меджибожа? А навіщо я знадобився, щоб по мене з Меджибожа посилати?

– Власне, ми прибули не суто до вас, – пояснив йому Яків. – Ми розслідуємо справу з променем світла, який тут спостерігали кілька тижнів тому.