Юрій Даценко - І стало світло…

– Певно, за свою практику ви таких історій начулися…

– Що є, те є… Але, зізнаюся, інший може й більше наслухатися, тільки висновків із тих історій не зробить. Ось, до прикладу, є у моїй лікарні такий собі Карл Іванович. Працює в медицині довше за мене, а й досі не здатний людину зрозуміти, знайти до неї підхід.

– А ви?

– Я? – Яків мрійливо всміхнувся. – Ось вам запитання: скільки ми з вами знайомі?

– Знайомі?.. – Казаков на мить замислився, звівши очі догори. Мабуть, рахував. – Сьогодні тиждень буде.

– Тиждень, – кивнув Яків. – А ви, між тим, зголосились волочитися зі мною невідомо куди, наче зі старим приятелем. Чому так?

– Ну-у, бо мені цікаво.

– Це стоїть на другому місці, а на першому – наша дружба. Що ж допомогло нам так швидко визнати одне одного друзями?

– Літаки?.. – після невеликої паузи губи Казакова розтяглися в непевній усмішці.

– В яблучко! Іншими словами, ми обрали тему, яка цікава нам обом. І позаяк ця тема нас об’єднала, ми почали шукати інші точки дотику, й усе закрутилося. Ось так і в моїй роботі, що в поліції, що в лікарні – треба знайти до людини підхід. Людина значно охочіше звірятиме тобі свої секрети, коли бачитиме в тобі друга, коли матиме з тобою якісь спільні інтереси.

– Але ж це не так уже й просто – знайти спільні інтереси з людиною, яку бачиш уперше!

– Знову погоджуюся. І розповім маленьку професійну таємницю, яка полягає в тому, щоби бути з людиною щирим і не боятися вдатися до невинного обману.

– Обману?

– Саме так. Адже, погодьтеся, запросто може статися, що у вас немає з людиною нічого спільного.

– Погоджуюся.

– Немає, бо просто неможливо бути схожим у вподобаннях геть на всіх. Тоді я й вдаюся до так званого невинного обману. Тобто прикидаюся, що цікавлюся тим самим, що хвилює мого пацієнта. Але прикидаюся щиро, застосовую всі свої вміння, аби людина повірила, що я все життя мріяв, до прикладу, вирощувати свиней породи «велика біла» [35] Порода свиней, яку було виведено в Англії в середині ХІХ ст., а до України завезено наприкінці ХІХ ст. . Але варто мені ввійти до людини в довіру, і я завиграшки дізнаюся, що поламані пальці – не результат невдалого падіння на слизькій бруківці, а таки падіння, щоправда – з вікна другого поверху, коли спеціаліст зі свиней притьмом тікав з теплої ще постелі коханки, заскочений чоловіком останньої.

– Майстерно!

– Зізнаюся, це знання не допомогло мені в лікуванні травми, але в такий спосіб я набираюся досвіду, відточую, так би мовити, вміння зазирати людям у душу. І мій гарний приятель – Арчибальд Юшкевич – стверджує, що мені це вдається дедалі краще й краще. От сьогодні ви з’ясуєте, чи пан Юшкевич лестить мені, чи я справді чогось навчився.

Доки добулися до села, доки розпитували дорогу до хати старости, сонце підбилося геть високо. Це, проте, не заважало старості готуватися чи то до пізнього сніданку, чи до раннього обіду. Він вискочив на ґанок, мнучи в руках кашкета, і взявся перебігати очима з Якова на Казакова й назад, вирішуючи, хто з них двох головний і чого від нього треба паничам суботнього ранку. Зрештою, його погляд зупинився на військовому, і він виструнчився. Але Яків одразу ж заспокоїв його.

– Прошу почуватися з нами вільно. Командування вирішило зреагувати на ваше вчорашнє повідомлення…

– Ох, – староста полегшено зітхнув. – А я тут уже собі надумав чортзна-чого.

Яків багатозначно поглянув на Казакова і ледь помітно підморгнув йому.

– Розбиратимемося, що ж ви таке в небі бачили, – Яків промовив ці слова знічев’я, наче насправді його геть не цікавило це питання і він прагнув якомога швидше забратися звідсіля.

– А таки ж бачили! – сплеснув руками староста й кинув погляд на хатні двері. – То, може, спочатку за стола сядемо, раз така оказія?

– Спершу я би просив вас послати кого по селу та зібрати якомога більше свідків події, а щодо столу – буде видно.

– Та то ми миттю! – староста крутнувся на місці, забіг до хати, і за пів хвилини звідти притьмом вискочив меткий хлопчак, що шугнув через перелаз, тільки за ним закурілося.

– Багато людей стало свідками події? – Казаков вирішив долучитися до розмови.

– Та я й не рахував, – староста винувато посміхнувся. – Не до того якось було. Всі стояли із роззявленими ротами й на небо витріщалися. Але таки багато! Якраз же опісля вечірні діло було. Так, вважайте, всі, хто із церкви йшов, те й запопали.

– Хоча би приблизну цифру назвете?