Юрій Даценко - І стало світло…

– То було чудо Боже, – стиха промовив отець Йосафат і осінив себе хресним знаменням.

Яків ледь помітно скривився, а Казаков ніяково кахикнув.

– От паничі й намагаюся взнати все, що можна, аби доповісти про це… – староста на мить зам’явся, – чудо командуванню у Меджибожі.

– Смертним не дано зрозуміти діла Господні, – священник підніс догори пальця, наче вказуючи на обитель Божу. Яків мимоволі звів очі до побілілого від серпневої спеки неба.

– І все ж ми спробуємо, – якомога делікатніше, аби не розгнівати ревного служителя культу, сказав Казаков. – Ви ж на власні очі все те бачили?

– Бачив, – не надто охоче відповів той. – І разом зі мною вся паства. Але хоч би один осінив себе хрестом, споглядаючи чудо…

– А чому ви вважаєте той промінь саме чудом? – Казаков, вочевидь, перехопив ініціативу. – Адже його можна чисто по-земному пояснити.

– І як саме? – насмішкувато обізвався священник. – Аероплан? Чи аеростат?

Яків із Казаковим вражено витріщилися на нього.

– Хоча б і таке.

– А ви самі вірите такому поясненню?

– Воно хоча би логічне.

– Те, що людина своїм недосконалим розумом не може осягнути величі Господнього чуда, ще не означає, що чудес не буває…

Яків почав підозрювати, що нічого путнього зі священника витягнути не вдасться. Він міцно тримався за єдино прийнятну для самого себе версію походження світлового променя. На його думку, чудеса не потребують пояснення, а лише віри. Однак наступні слова отця Йосафата змусили його напружитися. В повітрі запахло чимось, до чого варто було принюхатися.

– Цей край весь світлом повниться…

– Перепрошую, – Яків мимоволі захвилювався, що священник відмовиться доповнювати свою дивну репліку, але той продовжив.

– Я сам жодного разу нічого схожого не бачив. Два тижні тому це трапилося вперше. Але старі люде переповідали, що вже пам’ятають таке світло в небі.

– Коли? – вихопилося в Казакова. Отець Йосафат глипнув на нетерплячого офіцера так презирливо, неначе на шкодливого хлопчиська.

– Того вам ніхто не скаже, якщо ви волієте почути рік, чи день, а чи годину. Та й людей тих уже немає. Але поголос краєм ходить…

– Що за поголос? – обізвався Яків. Він відчував, що священник наближається до чогось важливого, що, можливо, зрушить з місця їхнє не надто вдале розслідування.

– Колись, трохи менше як сто років тому, в цих краях розбійникував Кармелюк…

Староста тільки здавлено крекнув, а Яків із Казаковим перезирнулися. Знову Кармелюк?

– От і подейкують старі люде, що коли Кармелюк у наших краях бував, то часто в небесах таке світло бачили…

– А як це стосується чудес Господніх? – не бажав відступатися Казаков. Яків подумки похвалив його.

– Кара Божа! – коротко й різко кинув отець Йосафат, і в повітрі повисла недобра мовчанка. Кожен обмірковував почуте.

– Але ж Кармелюк давно помер, – збоку їхня розмова нагадувала поєдинок: Яків із Казаковим почергово атакували священника, а той успішно відбивався, ще й примудряючись контратакувати. – Як же ви зараз поясните світло?

– Чуда Господні не потребують пояснень, – знову повторив виголошену раніше істину отець Йосафат. – А хто я такий, щоб намагатися зрозуміти Його?

– Але ж ви щойно пояснили нам ті «чудеса» зі світлом, які траплялися за Кармелюкового життя!

– Юначе, я й не збирався вам пояснювати. Я лише переповів те, що чув.

Ставало зрозуміло, що розмова вичерпала себе. Священник міцно загруз у трясовині власних переконань, і витягнути його звідти не здавалося можливим. Тим паче, що він і сам не бажав того. Після ще кількох запитань, які однаково не прояснювали картину, Яків вирішив, що час прощатися. Отець Йосафат стримано благословив їх і недвозначно гримнув дверима, зачиняючись у церкві. Кілька хвилин чоловіки мовчки стояли на ґанку, де й відбувалася розмова, осмислюючи почуте та сказане, а тоді староста несміливо прочистив горло.

– Сам не відаю, що з ним таке сталося. Загалом отець Йосафат досить привітний, хоч і суворий по-своєму. Але добрий пастир і має бути суворим…

– Усе гаразд, – обернувся до нього Яків. – Я й так не чекав від цієї розмови якихось надзвичайних результатів. Тому вдовольнимося тим, що маємо, та й повернемо назад.

– Але ж ми, фактично, нічого не маємо, – вигукнув Казаков.

– Відсутність результату – теж результат, – по-філософськи резюмував Яків. – І з нього також можна зробити певні висновки. Щоправда, я поки не знаю, які саме. Втім, то вже не наша турбота. Нас просили зібрати інформацію, пороздивлятися на місці – ось ми й зібрали.