Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

Знаючи Сіссі, Катерина не сумнівалася, що вона доведе вчителя до нервового зриву, щоби він сам відмовився від уроків і вона змогла обрати когось іншого. Можливо, Сіссі протестуватиме і проти вибору інструменту. І не тому, що їй насправді не подобається скрипка, а тільки для того, щоби насолити свекрусі.

– Доброго ранку! Як спалося? – запитала Катерина.

– Добре, але мало, – позіхнула Елізабет.

– Тоді, може, варто поспати ще? Куди поспішати?

– Ні, треба вставати. Я повинна щодня робити гімнастику, щоби не розповніти, – сказала Сіссі.

– Гімнастику можна зробити і виспавшись, а от шкіра обличчя від браку сну може постраждати, – зауважила перукарка. – Я читала, що жінки, які довго сплять, повільніше старіють.

– Не вірю, – вперто похитала головою Сіссі. – Жінки, які довго сплять, рано втрачають форму і товстішають. Ти лише подивися на наших придворних дам. У тридцять усі вже круглі, мов ті бочки, аж дивитися неприємно. І виглядають на п’ятдесят. А все – через зайву вагу. Треба витягати себе з ліжка вдосвіта і замість сніданку кататися верхи по парку.

Катерина знала, що з Елізабет марно сперечатись. Особливо щодо дієти. Струнка талія була для імператриці надзвичайно важливою, і ніщо на світі не могло переконати її дозволити собі послаблення, якщо це загрожувало стрункості Сіссі. Катерині було цікаво, звідки це в молодої імператриці, бо ж при дворі красивими вважали жінок радше з округлими формами. Плавність ліній, гладенька шкіра, округлість плечей – усе це погано гармоніювало з постійними намаганнями Сіссі їсти якомога менше і рухатися якомога більше. Через надмірну худорлявість вона була схожа на птицю, яку одягнули в корсет і в сукню.

Доротея ще ніколи не їздила так далеко на схід. Її знання про Україну були вкрай обмежені. Як і більшість її співвітчизників, вона не дуже розрізняла країни колишнього Радянського Союзу. Шкільний підручник історії залишив у неї доволі туманні спогади. Здається, в підручнику був портрет Сталіна, впізнаваний насамперед вусами незвичної форми, а ще було зображено прапор. Червоний? Чи синьо-жовтий? Ні, синьо-жовтий – це теперішній прапор України, однієї з колишніх радянських республік. А яким був її прапор у часи СРСР? Теж синьо-жовтим чи червоним? Доротея не пригадувала.

Ще вона пам’ятала, як хтось із українських скрипалів чи скрипальок, які час від часу приїздили на концерти до Зальцбурґа, розповідав щось про страшний голод в Україні. Тільки коли він був: нещодавно чи сто років тому?

Ну, і Чорнобиль. Чорнобиль Доротея пам’ятала: тоді вона вже була школяркою і добре пригадує паніку дорослих і мокрі ганчірки, які стелили на порогах помешкань, аби рятуватися від радіації.

Напевно, везти цінну скрипку в таку дивну країну було не дуже обачно. Але так вирішило керівництво «Моцартеуму», і на такі рішення Доротея не мала впливу. Ну, майже не мала…

Насправді ця історія здійснювала її давню мрію, бо, крім туманних і неточних спогадів про шкільні уроки історії, зі Львовом її поєднували особисті дитячі спогади. І її прадід, і її дід бували у Львові. Прадід прожив там понад п’ять років: він був австрійським чиновником, котрого на певний час скерували на посаду в цій віддаленій частині імперії. Таку роботу вважали мало не покаранням, адже прадід, як і всі тодішні чиновники, мріяв жити у Відні. Та, приїхавши до Львова, він не пошкодував. Збереглося кілька його листів, прочитати які Доротеї було би складно через нерозбірливий прадідів почерк, а також через архаїчну мову, багато слів і виразів якої були Доротеї незнайомими. До того ж прадід писав до прабабусі південнотирольським діалектом, бо вони обоє походили з тих місць, а Доротея була в Тиролі тільки двічі в житті, коли приїздила туди покататися на лижах.

У дитинстві Доротея не раз розглядала ті листи, які були для неї загадковими посланнями з минулого. Бабуся розповідала їй, що прадід захоплено писав про Львів, називав його «маленьким Віднем», описував чудову місцеву кухню, а кілька разів навіть прохопився про вроду місцевих дівчат. Згадуючи про те, бабця сумно зітхала. Певно, так зітхала колись і прабабуся, читаючи ті листи. Серед листів була поштівка з маркою. На поштівці було зображено якусь площу та дзвіницю посеред неї.

Побував у Львові й дідусь Доротеї – щоправда, за значно менш романтичних обставин. Дідусь служив у німецькій армії під час Другої світової війни й опинився у Львові, де провів аж три роки, що вважалося великим щастям, бо у Львові було безпечно і не надміру холодно, а ще тут майже всі знали німецьку й тамтешні життя і звичаї нагадували віденські. Про нацистське минуле дідуся Доротея воліла не згадувати, коли розповідала комусь про свої зв’язки зі Львовом. Романтична історія прадіда подобалася їй значно більше. Колись бабуся навіть обмовилася, що прадід, можливо, мав у Львові коханку, яка, ймовірно, народила йому двох позашлюбних дітей. Їх ніхто й ніколи не бачив, бо вони так і залишилися зі своєю матір’ю у Львові, та дідусь постійно надсилав їм гроші й підтримував із ними зв’язок до кінця свого життя.