Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

Катерина вже майже закінчила зачісувати Сіссі, коли двері раптом без стуку відчинилися і до кімнати влетіла стривожена Софія.

– Ви ще досі не одягнуті? – замість привітання вигукнула вона. – Мерщій! За мною! На цісаря скоєно напад.

Рут Гальцманн нервово тарабанила пучками пальців по столі. Дві години тому вона прийшла на нараду, яка повинна була вирішити долю фестивалю. Коли рік тому Рут запропонували очолити організаційний комітет, вона дуже зраділа. Після одруження вона переїхала до Львова і перші кілька років насолоджувалася можливістю нарешті не мати необхідности заробляти гроші. Степан, її чоловік, належав до середовища бізнесової еліти Львова, яке придумало й упродовж декількох років організовувало цей амбітний фестиваль сучасної та класичної симфонічної музики. То були люди, які могли собі дозволити їздити на схожі фестивалі до Байройта, Відня чи Парижа і тривалий час так і робили. Згодом їхні амбіції виросли, і виникла ідея організувати у Львові власний фестиваль, на який би з’їжджалася поважна публіка з Європи.

Низка перших фестивалів пройшла на ентузіазмі та завдяки атмосфері загального піднесення. Усі, хто хотів долучитися до організації, радо жертвували кошти і не очікували прибутків. Але поступово готовність лише вкладати й нічого не отримувати слабшала. Було вирішено залучити до організації когось із професійних культурних менеджерів, спробувати знайти ґранти на підтримку події. Рут радо погодилася виконувати цю організаційну роль, наївно вважаючи, що її зальцбурзький досвід їй допоможе. Та вона відверто переоцінила себе і недооцінила локальну специфіку.

Працюючи в «Моцартеумі», вона також шукала спонсорські кошти для тих чи тих подій, але ці кошти завжди були додаткові, тоді як левову частку суми гарантував державний бюджет. Відтак спонсорські гроші лише дозволяли залучити додаткових виконавців, поліпшити костюми, підвищити гонорари тощо. Коли Рут погодилася стати організаційною директоркою львівського фестивалю, більшість жертводавців, котрі фінансували фестиваль у попередні роки, вирішила, що відтепер він зароблятиме на себе сам. Ніхто особливо не замислювався, як саме це мало би відбутися. Ще одна частина бізнесменів пообіцяла дати гроші, але тепер, уже напередодні події, коли всіх виконавців було запрошено, зали для концертів орендовано, квитки продано, ці бізнесмени просто зникли – без пояснень і разом із обіцяними коштами. На сьогоднішню нараду Рут запросила всіх причетних до організації фестивалю в попередні роки і збиралася поставити їх перед вибором: або всі зобов’язання буде виконано, або фестиваль – скасовано.

Рут довго вагалася, чи має вона право ставити питання руба напередодні події, та врешті-решт таки наважилася. Вона підготувалася, «озброївшись» цифрами, аргументами, емоційними тирадами. Та ось уже дві години Рут разом із кількома волонтерами сидить у порожньому офісі фестивалю і марно чекає хоч на когось зі запрошених спонсорів. Не прийшов жоден. Ані з тих, хто виконав свої зобов’язання, ні з тих, хто їх виконувати аж ніяк не збирався…

– Чому мене так довго ніхто не повідомляв про те, що трапилося? – запитав Карл Ґраф Ґрюне у начальника поліції Штадлера. – Від сьомої, коли було скоєно напад, минула вже ціла година.

– Це неприпустимо, я знаю, – зітхнув Штадлер. – Але мене самого повідомили тільки двадцять хвилин тому. Сталося так, що, крім особистого охоронця цісаря, в парку не було нікого. Охоронець спершу побіг за нападником, потому зрозумів, що важливіше – рятувати цісаря, і кинувся до найближчого поліцейського патрульного. Ми завжди виставляємо патрулі біля Гофбурґа. Особливо, коли цісар прогулюється. Патрульний повідомив керівництво, а потім викликали мене. Через те, що події відбулися так рано, не всі були на робочих місцях. Звідси і затримка.

– Зрозуміло, – відповів Ґрюне й одразу ж подумки почав картати себе за таку неприпустиму легковажність.

Адже можна було і без терористів додуматися, що цісар у супроводі одного-єдиного охоронця на ранковій прогулянці в безлюдному парку може стати легкою здобиччю. І як бідному охоронцеві було вирішити, що важливіше: бігти за нападником, шукати лікаря чи повідомляти поліцію? Дивно, що досі ніхто не скористався такою можливістю.

– Що з цісарем? Який його стан? – запитав Ґрюне.

– Нападник цілив у серце надзвичайно гострим лезом. Якби він влучив, цісар би загинув.