Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

«Я взагалі не розумію, навіщо мені було їхати з мамою та сестрою, – писала Елізабет. – Адже це не мої заручини планувались, а Геленині. Я вже так утомилася від цієї метушні зі сукнями, зачісками та обговоренням того, як, де і коли Гелена повинна познайомитися з австрійським імператором, про що Гелені слід говорити з майбутнім чоловіком, а чого уникати, як вона має вдягатись і як зачісуватись, а як – не має. Наприклад, мама вважає, що у профіль Гелена краще виглядає справа, а не зліва, тож їй треба пильнувати сідати так, аби повертатися до свого Франца правим боком. Ну, хіба це не смішно?

Мама називає мене черствою та егоїстичною, бо я не цікавлюся заручинами сестри. А кого цікавить моє розбите серце? Ще ніколи мама не поводилася зі мною так жорстоко, як зараз. Вона і раніше не приховувала того, що, на її думку, я зовсім не вродлива і не зможу знайти собі «гідну пару». Вона й сама вийшла заміж не за того, кого кохала, а за того, за кого довелося. Як і мій батько. Вони ціле життя нещасливі разом, але й дітям своїм бажають такої самої долі. В очах моєї матінки гідна пара – це хтось, хто відповідає її уявленням про те, за кого повинна вийти заміж її донька. А я хочу вийти заміж за того, кого люблю. За свого коханого. Мені не важливі титули, регалії та гроші. Я просто хочу бути щасливою. А вони замість того, щоби дати нам із Ріхардом бути щасливими, розлучили нас. Тепер він далеко, і нам не можна ні бачитися, ні листуватись. Усі листи перехоплюють мамині служниці».

– А хто такий той Ріхард? – запитав Крістіан.

– Ріхард, у якого все ще була закохана Елізабет дорогою до Бад-Ішля, був простим графом – тобто, на думку Людовіки, матері Сіссі, його походження було замало аристократичним як на кандидата в чоловіки її доньки. До того ж Ріхард був на службі в родини Віттельсбахів. Коли Людовіка довідалася про роман Елізабет і Ріхарда, вона була обурена. Звичайно, вона не покладала особливих надій на те, що її молодшій доньці випаде така сама вдала партія, як старшій, адже не вважала Елізабет ані гарною, ні розумною. Натомість уважала і гарною, і розумною свою старшу доньку, Гелену. Але ж не віддавати Елізабет через це заміж за першого-ліпшого! Тому Ріхарда відіслали з якимось дорученням якнайдалі від маєтку Поссегофен, де жили Віттельсбахи. Елізабет писала листи коханому, він їй відповідав. Переважну більшість листів перехоплювали покоївки матері, та дещо таки доходило. Потому Ріхард іще раз потай повернувся до Мюнхена, де відбулося їхнє останнє таємне побачення з Елізабет. Закохані домовилися, що втечуть разом і таємно повінчаються, та невдовзі після того Ріхард захворів і помер. Розпач Елізабет був безмежний, вона навіть написала вірша:

Помер мій Ріхард, о, нещасна я,

Трагічна буде доленька моя…

Ну, і так далі. Такого типу трагічних віршів про своє розбите серце вона написала ще кілька десятків, але її мати, як і раніше, зовсім цим не цікавилась, а переймалася тільки Геленою. Елізабет пише: «Я навіть не підозрювала, що моя рідна мати може бути така жорстока. Її немовби підмінили, відколи вона почала переживати за наше з Геленою успішне одруження. Наш тато, з котрим у мене з дитинства було більше спільного, ніж із матір’ю, теж постійно підсміюється з мами. Добре, що хоч він не так сильно переймається нашим заміжжям, а мене взагалі вважає ще занадто молодою для одруження.

Цієї весни, коли мама змусила мене поїхати до Дрездена, щоби познайомитися зі саксонським принцом Ґеорґом, батько теж був проти. Але мама наполягла і навіть розповіла батькові про наш із Ріхардом роман. Після того тато, котрий раніше був на моєму боці, розлютився на мене за те, що я мало не втекла зі звичайним графом. Так мене спорядили до Дрездена знайомитися з принцом Ґеорґом.

Як я і передбачала, принц Ґеорґ мені зовсім не сподобався. У нього були такі самісінькі, як і на портреті, безбарвні холодні риб’ячі очі, зарозуміла манера спілкуватись, а найгірше – попри юний вік, він уже мав залисини. І я зробила все, щоб і самій йому не сподобатися. Мої зусилля виявились успішними, до того ж батько Ґеорґа, король Йоган, здається, був упереджено налаштований до ідеї посвоячення з родом Віттельсбахів, який вважав замало аристократичним. Точнісінько як моя мама, котра все вимірює лінійкою родоводу. Так, наче збирається вивести особливу породу скакунів, а не піклується про щастя власних доньок.

Після провалу заручин у Дрездені мати розмовляла зі мною крізь зуби, вважаючи, що я «недостатньо старалась». Але так їй і треба. Хай знає, як розбивати серце рідної дитини. Зрештою, я ж не Гелена, мені зовсім не хочеться бути принцесою, а надто імператрицею. Усі ці світські церемонії – не для мене. Я успадкувала вдачу свого батька, котрому завжди більше подобалося пити вино в компанії поетів і філософів, аніж провадити нудні світські бесіди з аристократами. Я також більше люблю їздити верхи, ніж ходити на бали, – саме через це мама і переживає, що я можу залишитися старою дівою.