Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Добре, – коротко промовила Катерина.

Вона вже встигла прибрати все, приготоване для миття голови, проте знала, що марно сперечатися зі Сіссі, коли та спонтанно щось вирішувала. Переконати її можна було тільки в ті моменти, коли саму Сіссі охоплювали сумніви. Та якщо спонтанне рішення вже було прийнято, годі було навіть намагатися відмовити її.

– Знаєш, про що я думала сьогодні вранці? – спитала Сіссі Катерину, лежачи на тапчанчику і чекаючи, поки та почне намащувати на її волосся маску з тридцяти яєчних жовтків, змішаних із коньяком.

– Про таблетки для схуднення? – припустила Катерина.

– Які ще таблетки? – зацікавилася Сіссі.

– Ті, які рекламують усюди. Тепер модно замість дієти пити таблетки з паразитами. Ковтаєш – і худнеш.

– А як же паразити?

– А паразити розмножуються, тому від цих таблеток не тільки худнуть, а й сильно хворіють.

– Який жах! І хтось справді п’є такі таблетки?

– Майже всі придворні дами, наскільки я зрозуміла, – сказала Катерина. – Надзвичайна стрункість імператриці створила при дворі нову моду. Тепер усі хочуть схуднути. А що для цього треба докладати багато зусиль, то чимало фрейлін вирішили піти цим буцімто легшим шляхом.

– А як вони потім лікуються від тих паразитів? – перелякано спитала Сіссі.

– Цього я не знаю, та, судячи зі стурбованого виразу обличчя нашого придворного медика, лікування просувається не надто успішно. Тому я би трималася від них усіх якнайдалі, старанно мила руки після кожного контакту і не допускала до них дітей, – сказала Катерина.

– Добре, що ти мені про це кажеш. Я справді забороню підходити до моїх дітей придворним дамам. Ще тільки паразитів нам бракувало. Жах який!

– Ну, не всім вистачає сили волі сидіти на дієті й робити гімнастичні вправи, – усміхнулася Катерина.

– Фу, аж гидко це уявляти. Але ти збила мене з пантелику. Я насправді зовсім не про це сьогодні подумала. А вгадай, про що.

– Про Вашу свекруху? – зробила наступне припущення Катерина, яка, як і всі при дворі, знала історію протистояння Елізабет і свекрухи.

– Ні, – Сіссі спохмурніла: згадка про сімейні чвари завжди псувала їй настрій. – Я подумала про Йогана Лібені.

– Це той, хто скоїв напад на цісаря? – спитала Катерина.

– Так, це його схопили на місці злочину. Та сам він стверджує, що ні в чому не винен.

– А хіба там був хтось іще? Здається, в газеті писали, що зловили тільки одного нападника, – здивувалася Катерина.

– Те, що зловили тільки одного, не означає, що їх не могло бути більше, – продовжувала думати вголос Сіссі. – Подумай сама: невже не дивно, що нападник сам-один іде на таку ризиковану справу? Зазвичай терористи ходять групами, щоби підстрахувати одне одного.

– Я не дуже на цьому розуміюсь, але якщо не він нападав на цісаря, то що тоді робив у тому парку? Туди ж не пускають сторонніх, – знизала плечима Катерина.

– Я ж і не стверджую, що він зовсім ні в чому не винен. Просто припускаю, що, можливо, за цим і справді стоїть більша група людей, і тоді їх потрібно переловити всіх, а інакше цісареві й надалі загрожуватиме небезпека.

– А хіба цього Лібені не допитала поліція?

– Напевно, допитала. Тільки з того, що я читала в газеті й що розповів мені генерал-ад’ютант Ґрюне, дещо залишається незрозумілим. Наприклад, чому нападник повернувся на місце злочину?

– Як повернувся? – не зрозуміла Катерина. – Хіба охоронець цісаря не погнався за ним і не наздогнав?

– Він погнався, та не наздогнав, – замислено продовжувала Сіссі. – Я ще вчора про це замислилась і спеціально пішла поговорити з охоронцем. Він уже трохи оклигав після шоку і розмовляв зі мною не так перелякано, як із поліцією. І ось, що він сказав мені: той, хто напав на цісаря, був високий і стрункий, з-під шапки в нього вибивалися пасма рудого волосся, він був у національному угорському одязі. А Йоган Лібені, тобто той, кого схопили, не дуже високий, і волосся в нього майже русяве, а вбраний він був у чорний костюм.

– Звідки Ви знаєте, хто був у якому одязі? – здивувалася Катерина.

– Я попросила у Ґрюне почитати поліцейські протоколи. Там усе написано, – відповіла Сіссі, й у її голосі звучала гордість за власну кмітливість. – Охоронець гнався за нападником до муру парку, але той був спритнішим, швидко переліз через мур і кудись зник за огорожею. Охоронець пошукав його трохи, а тоді повернувся, бо переживав за здоров’я цісаря. І вже коли прибіг назад, на місце злочину, помітив у кущах Лібені. Хіба це не дивно?