Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Дуже дивно, – погодилася Катерина. – Та чому поліція цим не зацікавилась?

– Оце я і хочу з’ясувати, – Сіссі зручніше вмостилась у кріслі, через що на підлогу пролилося трохи води, якою Катерина мила голову імператриці. – Відповідно до протоколу допиту, який мені дав почитати Ґрюне, Лібені стверджує, ніби нападником був його друг, угорець, член терористичної організації. А самого Лібені просто попросили постояти на чатах. Тому він і не тікав. А тепер він ув’язнений і йому загрожує шибениця. А якщо все справді так, як він каже, то в небезпеці можемо опинитися й усі ми. Терористи не зупиняться, поки не досягнуть свого. Я думаю, треба піти у в’язницю до Лібені й поговорити з ним іще раз.

– Але як же Ви зможете провідати у в’язниці того, хто намагався вбити чоловіка Вашої світлості? – засумнівалася Катерина. – Уявляєте собі, що про це скажуть?

– А я й не піду сама, – усміхнулася Сіссі. – Підеш ти. І візьмеш зі собою Іду. До того ж зробите це просто зараз. Поки я лежатиму з маскою на волоссі.

– Але ж Іда завжди читає Вам угорською, поки Ви лежите з маскою.

Катерина намагалась уникнути дивного доручення, хоч і не дуже вірила, що це тепер можливо. Адже це було чергове спонтанне рішення імператриці, якому марно було чинити опір.

– Нічого страшного. Сьогодні почитаю собі сама. – І Сіссі подзвонила у дзвіночок, викликаючи Іду.

– І що там наші молодята? – запитав Крістіан, умощуючись у кріслі.

– Ну, далі багато сторінок були так рясно залиті сльозами, що розібрати на них можна небагато, – сказала Доротея.

– Сльозами щасливої нареченої? – засміявся Крістіан.

– Я теж про це замислилася, – Доротея задумано провела пальцем по екрану смартфона. – Зазвичай історики пишуть про цей період як про найщасливіший у їхньому подружньому житті. Імператорська пара, щаслива у шлюбі, – таке в історії траплялося не дуже часто. Проте дослідники при тому якось не дуже розмежовують почуття закоханого цісаря та почуття Елізабет, яку просто вибрали, ніби гарне кошеня на базарі. Судячи з того, як виглядає її щоденник, почувала вона в той період щось дуже заплутане, але аж ніяк не безмежне щастя, як прийнято уявляти.

– Так, це непросто, коли всім довкола здається, що ти маєш бути на вершині щастя, а ти чомусь цього щастя не почуваєш, – сказав Крістіан. – У мене було таке, коли мені заздрили однокурсники, що я так легко роблю кар’єру, а мої родинні зв’язки забезпечують мені все, про що інші не наважуються навіть мріяти. Мені при тому було дуже навіть не весело почувати, що всі довкола мені лише заздрять. І замість посиденьок із друзями десь по барах у мене лише нескінченні години репетицій і самотні вечори.

– Ого. Ніколи би не подумала, – уважно подивилася на Крістіана Доротея. – Ти виглядаєш таким успішним і реалізованим.

– Я і є успішний та реалізований, – усміхнувся Крістіан. – Просто кажу, що розумію, як могла почуватися Сіссі, коли все вирішували за неї, коли її думкою не цікавились, а потому – за замовчуванням – сприймали щасливою.

– Це правда, я читала чимало праць істориків про неї, та в жодній не натрапляла на роздуми про її почуття, – сказала Доротея. – Зрозуміло, що в ті часи про почуття жінок ніхто особливо на замислювався. Проте й сучасні праці цього не аналізують. Можливо, бракує матеріалу… Та час від часу Елізабет таки почувалася щасливою. Можливо, не зовсім тоді, коли від неї цього очікували. Наприклад, коли цісар і ціла родина засипали її коштовностями та дорогими подарунками, вона не дуже розуміла, що з тим робити, бо ж була ще, властиво, маленькою дівчинкою. Її записи в період між заручинами та весіллям доволі уривчасті, зате промовисті. Ось, наприклад:

«Юний цісар дуже обережний і ніжний у ставленні до мене. Він розуміє, що мені всього лише п’ятнадцять і коштовності мене не дуже цікавлять. Тож для того, щоби зробити мені приємність, він наказав поставити в садку літньої вілли гойдалку, і я дуже тішуся, що можу нарешті досхочу нагойдатися. Ця його уважність мені дуже приємна.

Він помічає все: наприклад, учора, коли побачив, що я почуваюся перелякано, бо довкола мене тепер стільки незнайомих облич, він наказав своєму генерал-ад’ютантові Ґрюне замінити кучера і самому правити моєю каретою. Це було для мене справді великим полегшенням, бо до Ґрюне я вже звикла і почувалася ліпше, бачачи знайоме обличчя.

Я боюся зізнатись у цьому навіть собі самій, та, здається, я закохалась у цісаря. Принаймні геть несподівано для себе самої я подарувала йому портсигар Ріхарда. Напередодні я вийняла з портсигара Ріхардів портрет і сховала його у книзі, яку ледве чи колись візьму до рук. Цісар страшенно зрадів і сказав, що до мого портрета, який є в портсигарі, він замовить іще свій і носитиме їх завжди біля серця. А я ніби відчула, як моє серце, для якого цей портсигар був колись такий дорогий, відтепер належить Францові!