Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Тобто Іда збирається вчинити новий замах на цісаря? – спитала Сіссі.

– Іда чи хтось із її однодумців. У будь-якому разі нам слід бути обережними і продовжувати розслідування, – сказав Ґрюне.

– Я пропоную встановити стеження за домом Лібені й ще раз допитати Йоганового батька, – сказала Сіссі. – Не можу пояснити, чому саме, але та історія зі замахом, із дивною поведінкою Йогана та з викраденням паперів не дає мені спокою. Я думаю, що всі ці події між собою пов’язані.

– І ще варто провести розслідування у Будапешті, – сказав Ґрюне. – Адже Іда зникла там. Можливо, там вона і ховається.

О дев’ятій ранку Карл Ґраф Ґрюне, генерал-ад’ютант імператора Франца Йозефа, визирнув із вікна свого кабінету і побачив, що внизу охоронці намагаються не пустити до будівлі незвичного відвідувача. Ґрюне подзвонив у дзвіночок і викликав секретаря.

– Що там відбувається? – спитав він.

– До вас проситься якийсь незапланований відвідувач, – виструнчившись, доповів секретар.

– Пропусти його.

– Слухаюсь! – на секретаревому обличчі було здивування.

Через декілька хвилин до кабінету Ґрюне зайшов чоловік, чий вік складно було визначити. Його обличчя виглядало втомленим, одяг і взуття були не нові, але чисті, а штани навіть напрасовані.

– Доброго дня, Ваша світлосте, – привітався чоловік, засоромлено переминаючись із ноги на ногу.

– Доброго дня, – відповів Ґрюне.

– Мене звати Штефан Газе. Я працюю в цісарській тюрмі, – сказав відвідувач і знову замовк.

– Ти щось хотів мені сказати? – спитав Ґрюне.

– Мені передали, що Ваша світлість збирає інформацію про Йогана Лібені.

– Так, я справді шукаю таких людей, – кивнув Ґрюне. – І готовий дати непогану винагороду. Що ти знаєш?

– Я прибиральник у тюрмі, – продовжив чоловік. – І до моїх обов’язків належить також вивозити трупи після страт.

– А куди вивозять трупи після страт? – поцікавився Ґрюне.

– Якщо родичі не забирають покійника, то трупи везуть на цвинтар і закопують у кутку, – продовжив Штефан Газе. – Там, де лежать самогубці й інша нечисть.

– І що ти можеш розповісти про Лібені? – спитав Ґрюне.

– Про самого Лібені нічого, проте знаю дещо дивне про його страту.

– Ну, гаразд, кажи про страту, – зацікавився Ґрюне.

– Спочатку Лібені мали повісити. Навіть був наказ цісаря про це, – сказав Штефан Газе. – І вже все підготували для повішання. Але тоді раптом прийшов комендант тюрми і сказав, що замість повішання буде розстріл. Це дивно.

– Чому дивно? – не зрозумів Ґрюне.

– Переважно так не буває, – пояснив Газе. – Якщо вже сказали, що повішають, то вішають. А то спершу був наказ цісаря повішати, а потому наказ коменданта ніби скасував наказ цісаря.

– До чого ти ведеш? – не зрозумів Ґрюне.

– Ну, я просто подумав… Може, цісар не скасовував свого наказу, а комусь треба було, щоби того Лібені не повісили, а розстріляли…

– А яка різниця?

– Ну, розумієте, якщо вішають, то вже вішають, – сказав Газе. – Після такого не виживають. А якщо стріляють, то можуть влучити, а можуть не влучити. Можуть убити, а можуть поранити…

– Розумію. І що було далі? – насупив брови Ґрюне.

– Далі до мене підійшов комендант і наказав прибрати труп після розстрілу.

– І ти прибрав?

– Ні, – сказав Газе. – У тому й річ. Коли я прийшов по труп, його там уже не було.

– А куди він подівся? – насторожився генерал-ад’ютант.

– Я не знаю. Мені сказали, що віддали родичам. Але я сам не бачив. Це цінна для вас інформація, Ваша світлосте?

– Дуже цінна, – відповів Ґрюне. – Дякую. У приймальні тобі видадуть винагороду. І не зникай: можливо, я ще матиму до тебе питання.

– Куди мені зникати? У мене дружина і шестеро дітей, – знизав плечима прибиральник. – Я працюю в тюрмі й не хочу втратити таку добру роботу.

З віденського потяга на перон залізничного вокзалу в Будапешті зійшли дві юні дами. На перший погляд, то були цілком звичайні доньки заможних віденських буржуа, вдягнуті в чорні дорожні сукні, в капелюшках із вуалями й у чорних рукавичках. Вони приїхали в окремому вагоні, де, крім них, не було жодних пасажирів. Оце було незвично. В окремому вагоні їздив хіба що цісар, але тоді зазвичай то був спеціально обладнаний розкішний вагон. І про пересування цісаря чи імператриці в такому вагоні писали всі газети імперії.

Вагон, у якому приїхали ці дві дами, був звичайним, просто його зайняли тільки дві пасажирки. А от їхні речі заповнили цілий багажний вагон. Носії кілька годин транспортували незліченні валізи, скрині, пакунки та коробки до фіакрів візників, а візники під пильним наглядом уважного молодого офіцера перевозили речі до найдорожчого готелю Будапешта. У готелі дами оселились у найдорожчому номері, який насправді був апартаментами, що складалися з кількох кімнат.