Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

Насправді імператриця Софія жодного разу не сказала нічого подібного вголос. Вона теж була в розпачі через смерть маленької Софі, своєї улюблениці. Вона почувалася так само, як Сіссі. Тільки їй, на відміну від Сіссі, не ввижалися докори в кожному погляді невістки.

Лікар Зеєбурґер не підтверджував гіпотези про отруєння. І навіть доктор Естергазі не наважувався обстоювати свою теорію, не маючи змоги провести аналіз скрипки чи бодай свічки.

Усі гіпотетичні розмови лунали у Сіссі в голові. Вона голодувала і виснажувала себе тренуваннями. Днями не допускала до себе Катерини, не зачісувалась, а іноді навіть не вмивалася. Не виходила зі своїх покоїв. Цілими днями пропадала десь по лісах, не злазячи з коня. Її вага стала критично малою. І лікар Естергазі, й Зеєбурґер в один голос застерігали, що Сіссі близька до нервового зриву.

Таємниця Іди Ференці так і залишалася нерозкритою. Чи то вона була «червоною жінкою» з тієї записки, яку син італійської служниці передав Сіссі однієї ночі в Мілані? Адже Іда мала вогняно-руде волосся. Чи взагалі існувала «червона жінка»? А угорська змова? А отрута з викраденої в доктора Естергазі книги? Сіссі вже була не дуже певна навіть того, що вона сама колись мала скрипку і що вчилася на ній грати. Ще трохи – і пам’ять відмовить їй остаточно. І тоді вона забуде навіть те, що в неї колись була маленька донечка, крихітна Софі, яка так несподівано померла від загадкової гарячки в той момент, коли здавалося, що дитина от‑от одужає, а гарячка вже майже минула.

Єдине, про що Сіссі ніколи не забувала, – це щоранку перевіряти, чи не з’явилася висипка в Ґізели. Така сама, яка була колись у самої Сіссі й у маленької Софі. Сіссі постійно здавалося, що вона бачить таку висипку і на шкірі в Ґізели, та вона не була впевнена. Вона тепер узагалі ні в чому вже не була впевнена.

Можливо, висипка була в них у всіх, просто Софі облизала пальчик, який торкався отруєної скрипки, а вони з Ґізелою – не облизали. Можливо, її провина була тільки в цьому. Це її врятувало? Чи навпаки – прирекло на вічні муки? Адже померти через облизаний пальчик разом зі Софі було би значно легше, ніж до кінця життя картати себе за те, що не зробила цього.

Рут і Доротея сиділи в кав’ярні й мовчки помішували кожна своє капучино. Вони не бачилися три роки і розуміли, що їм багато про що треба поговорити. Проте жодна не наважувалася почати.

– Як ти долетіла? – спитала Доротея.

– Дякую, непогано. Трохи затримали рейс у Відні, та загалом усе гаразд, – відповіла Рут.

– Надовго до нас?

– Ні. Через тиждень знову до Львова. Хочу провідати маму.

– То ти так і не розкажеш мені, що тоді трапилось у Львові? – нарешті наважилася перейти до суті Доротея.

– Може, спочатку ти? – запропонувала Рут. – Я так і не зрозуміла, що трапилося з тим скрипалем. Від чого він помер? Те все було так раптово.

– Це точно, – зітхнула Доротея. – Ми провели з ним разом цілий день, і все ніби було добре. Попрощалися пізно ввечері, вже в готелі, а вранці мені зателефонували з рецепції і сказали, що вночі Крістіанові стало погано і що в його номері лікарі зі «швидкої». Потому я поїхала разом із ним до лікарні, дорогою він так і не повернувся до тями, а в лікарні через кілька годин помер. Я приїхала в готель і довго намагалася тобі додзвонитись. Але марно. Ніхто з вашого офісу так і не взяв слухавки до самого мого від’їзду. Увечері я побачила, що зі сейфу зникла скрипка. Викликала поліцію. Вони приїхали, склали акт, зняли відбитки пальців. Але вранці зателефонували і повідомили, що концерт відбувся, що там грали на скрипці Моцарта і що організатори фестивалю нічого не знають про жодне викрадення. Я вийшла з готелю і намагалася знайти тебе. Але знову марно. Коли повернулася, скрипка знову була на місці. Поліція відмовилася продовжувати розслідування. Тож я поїхала додому.

– А в «Моцартеумі» знають про викрадення? – запитала Рут.

– Ні, звичайно, – відповіла Доротея. – Якби знали, тебе би повідомили. А можливо, і посадили би, – відповіла Доротея.

– Дякую тобі, що промовчала, – сказала Рут.

– Могла би хоч зателефонувати, – Доротеї все важче було приховувати роздратування.

– Я боялася, що ти це використаєш проти мене, – сказала Рут.

– Ну, тепер уже знаєш, що не використаю. Може, розповіси нарешті?

– Гаразд, я розкажу тобі все, та це має залишитися між нами, – Рут помітно хвилювалася, кінчики її пальців тремтіли.