Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Ну, не зовсім так. Мене, наприклад, загартовували зі самого дитинства, – заперечив Франц Йозеф.

– Це тому, що хлопчиків треба готували до воєнних походів, – не погодилася з чоловіком Сіссі. – А дівчаток, на її думку, слід тримати в оранжереї, як квіточок. Не випускати ні на сонце, ні на дощ, ані на свіже повітря. Перегодовувати і постійно вгортати. Вчити лише непотрібного: хороших манер, конверсації й танців. Пардон, іще французької.

– Ну, добре вже, не треба знову за своє, – зітхнув Франц Йозеф. – Я знаю цей текст напам’ять. Моя мати має застарілі уявлення про виховання дітей. Але й сама вона вже в поважному віці, тож нічого дивного в цьому немає.

– У нашій ситуації я би дуже хотіла, щоби вона мала рацію, – сказала Сіссі. – Бо якщо скрипка справді була отруєна, а Ґізела чи Софі облизували після неї пальці, то мені навіть уявити страшно, чим це може закінчитися.

– Зрозуміло одне, – сказав Франц Йозеф. – Ми повинні знайти Іду і з’ясувати все про цю кляту скрипку, свічки та про причину її зникнення.

– Ще про ті папери, які викрали з дому Йогана Лібені, – додала Сіссі.

– Ну, це не так важливо.

– Це все може бути пов’язано, – заперечила Сіссі. – А якщо Іда працює на ту саму терористичну групу, що й Лібені? А якщо це – новий замах?

– Замах на наших дітей? – засумнівався Франц Йозеф.

– Думаю, вони сподівалися радше на те, що отруїться хтось із нас. Я або ти, – сказала Сіссі.

– Ну, так, ледве чи вони могли припустити, що така дорога скрипка опиниться в руках у малих дітей, – знову скептично зазначив Франц Йозеф.

– Я не давала їм скрипки, – спалахнула від обурення Сіссі. – Я просто припустила, що могла відвернутися на мить і не помітити, як котрась із дівчат торкнулась інструмента. Звідки я могла знати…

– Спокійно, я ж ні в чому нікого не звинувачую, – сказав Франц Йозеф. – Просто намагаюся зрозуміти логіку тих, хто планував нас отруїти. Якщо, звісно, хтось планував. Я радше схильний сподіватися, що Іда втекла з якимось вродливим, але не надто родовитим для її родини юнаком, і незабаром ми почуємо, що вони таємно обвінчались, аби їм не встигли завадити. Діти наші одужають – точніше, вже майже одужали. Висипка твоя зникне. Ну, максимум – скрипка так і не знайдеться. То й нехай. Переживемо.

– Але що сталося зі скрипкою? – запитала Сіссі.

– Ну, наприклад, вродливий, але не надто родовитий для родини Ференці юнак попросив Іду прихопити скрипку зі собою, – припустив Франц Йозеф. – І зараз інструмент якраз продають якійсь заможній родині, як перед тим продали моїй матері. А на виручені гроші молодята непогано проведуть медовий місяць. Чи навіть куплять собі будиночок – на випадок, якби Іду таки позбавили посагу.

– Мені подобається така версія. А що робити зі здогадками доктора Естергазі? – усміхнулася Сіссі.

– Залишити їх йому, – Франц Йозеф подивився у вікно. – Його справа – не розслідування провадити, а лікувати застуду наших дітей. Те, що в нього багата фантазія, ще не робить ці вигадки доведеними фактами. Усе, що ми знаємо достеменно, – це те, що він мав якусь книгу, з якої мало що можна було зрозуміти. Тепер книга зникла. Усе інше – його слова. А ціну словам ми обоє добре знаємо.

Сіссі та Франц Йозеф обнялись і домовилися, що ввечері разом поїдуть покататися на конях.

З листа Сіссі до матері Людовіки у Баварію:

«Люба моя матінко. Ось уже третій день я зовсім не можу плакати. Усе в мені мовби застигло навіки, відколи померла наша маленька Софі. Одинадцять годин я сиділа біля її ліжечка і ще ніколи в житті не почувалася такою безрадною. Моя крихітна маленька Софі ще майже не навчилася говорити, а вже відійшла на небо».

У травні жалобна процесія з тілом маленької Софі у труні повернулася до Відня. Багатотисячні натовпи людей знову збиралися на вулицях, аби подивитися на свою улюблену імператрицю. Та цього разу ніхто не розмахував радісно прапорами і не стріляв із гармат. Прапори було опущено на знак жалоби за маленькою принцесою. Імператриця Сіссі, змарніла, в чорній сукні, мовчки вийшла з карети і попрямувала до Гофбурґа. Цього разу вона не махала натовпу мереживною хустинкою.

Її діамантову корону, яка впала і трохи побилась у день від’їзду з Відня, вже встигли полагодити. Проте Сіссі й не згадувала про корону. Вона взагалі ні про що не згадувала й ні з ким не розмовляла. Кожного, хто намагався звернутися до неї, охоплювало моторошне заціпеніння від її цілковито порожнього, зануреного в себе погляду. Здавалося, вона вже десь не тут, не на грішній землі.