Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Ех, як закінчиться день, зайду-но до трактиру Філімонова, хляпну стопку горілки, замовлю червоного борщу та котлетки деволяй, і щоб були із хрусткою шкоринкою, а потім зайду в салон «Жозефіна» до Розочки Шпільман. Хто ж із наших не знає ім’я Рози? До Жозефінки всі наші ходять, навіть офіцери з одружених. Я такого не схвалюю, бо шлюб – це святе, та й нащо дарма гроші витрачати, коли благовірна вдома? І проти Бога те, і проти глузду. Ось як одружуся, то тоді дорогу до Жозефінки забуду, а зараз – як же ще здоровому чоловіку без жіночого тепла обійтися? Та й для чоловічого здоров’я це шкідливо. Он був у нас філер, що на жінках економив. Економив-економив, а потім замислюватися почав про засади світобудови, несправедливе облаштування суспільства й таке інше. А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися. Ото філер той замислювався, замислювався, а потім у штунди пішов і звільнили його без вихідного пособія, бо до філерів приймали лише людей православних, а сектантів всіляких гнали, як гниллю битих. Тому краще на «Жозефінці» не економити, тим більше, що Розочка недорого бере. Для наших у неї знижка, бо розуміє людина, що ми государя-імператора та любе отєчєство захищаємо, а не абищо.

Ото трохи замислився я, але пильності не втрачаю. Он мій поручик пообідав, розраховується. Великі асигнації, при грошах. Офіцер вийшов із ресторану і роззирнувся. Швидкий гострий погляд ковзнув по вулиці, наче черга кулеметна. Еге ж, не помилився штабс-капітан Мельников, коли наказав стежити, – цей поручик наш клієнт. Їх ніщо так не видає, як оце озирання. Справжній офіцер, навіть коли до коханки прямує, не озиратиметься, наче крадій. А ось бунтівники все озираються, стеження побоюються. Ну, дивіться, дивіться, побачимо, ваше благородіє, хто із нас кращий конспіратор…

Офіцер сів до екіпажу, що чекав на нього, і швидко поїхав, я одразу зупинив наступного ваньку-візника. Поручик вийшов біля синематографу «Ренесанс». Сеанс якраз розпочинався, я ледь встиг квиток купити. Звісно, міг би чекати офіцерика на вулиці, але то було б уже занадто, я ж не залізний – мене вже почало лихоманити від холоду. Та й мусить мені штабс-капітан Мельников гроші відшкодувати, я ж квиток пред’явлю. Треба ж подивитися, чи той офіцерик із кимось тут не здибається. Вони зараз полюбили по синематографах зустрічі призначати, бо в залі темно і всі на екран дивляться.

Мій офіцерик сидів на два ряди нижче, як на долоні в мене. Поруч із ним нікого не було, не підходив ніхто, то навряд чи це була якась зустріч. Вочевидь, прийшов таки дивитися фільму. Сьогодні у «Ренесансі» давали «Франкенштейна». Я взагалі люблю синематограф, хоч нечасто можу собі дозволити таку розкіш. Однак такі фільми мені не до душі. Аж дрижаки брали від жаху, особливо, коли з казана з хімією всілякою постає потвора, створена схибленим професором. Яке ж воно страшне і огидне, прости Господи. Я більше люблю фільми про кохання, особливо, коли у головній ролі грає красуня Софія Пальцева. У Розочки є одна дівчина, Фрося, так дуже схожа на Пальцеву. Як не зайнята вона, то до неї завжди ходжу, щоби пристрасті були наче у кіно.

Оце думаю про своє, а справу не забуваю, на поручика зиркаю. Втім, поведінка його якась дивна. Он вся зала аж стогне від страху, а він регоче, наче дурний. Всі коли затихають у жахливому передчутті, воно посміхається і само собі шепоче щось. Дивний він якийсь, навіть як для революціонера. Однак моє діло – теляче, мені потрібно за ним лише стежити.

– Думати вам, філерам, зайве. Ваша задача – стежити. Думаю тут тільки я, і цього цілком достатньо! – полюбляє казати їх благородь. Правий він, бо, як каже Митрофан Скоробагатько, не треба брати тяжкого в руки та дурного до голови…

Сиджу, вгрівся. Хоч кіно і дурне, однак я трохи вдячний цьому офіцерику за те, що прийшов сюди і дав перепочити трохи. Вже не страшно було знову під дощ виходити. Після кіна клієнт мій відвідав перукарню, де провів близько години. Заклад цей був цілком респектабельний і дорогий й працював над офіцериком сам власник салону – Георг Дюбуа, в миру – Грицько Дубовий. Я те знаю, бо він із нашого села, розбитний чолов’яга, із хлопчика на побігеньках вибився у власника модного закладу, який велике панство полюбляє. Тепер Грицько таким цабе став і так кирпу дере, що нікого із земляків не впізнає, лише з панами знається. Хоча зі мною вітається. Бо якось бачив, як мені довелося бунтівника одного арештовувати. Не знаю, чи зрозумів, ким я працюю, але браунінг мій запам’ятав і тепер мене поважає. Сам Грицько навряд чи хоч якось пов’язаний із антидержавними справами, він звичайний міщанин, зразковий батько великого сімейства, що переймається лише власною справою.