Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Потім інші почали сходитися – чоловіки знову геть усі в чорних костюмах та циліндрах, жінки в білому.

Я ходжу із лотком на шиї – папіроски продаю, Євстахій Муха куняє на козлах брички, ще кілька наших поруч крутяться босяками. Аж тут сам Мельников підходить до мене, у цивільному, блідий як смерть. Ото б янголи на трубах у небі заграли і то б я менше здивувався, аніж побачивши Мельникова. Мабуть, сталося щось важливе. Надважливе, що він сам прибіг, а не послав нікого.

Відійшли ми з ним за ріг, бачу, аж тремтить їх благородь. Таке і раніше траплялося, коли не просихав він кілька днів і потім ґудзик у петельку засунути не міг. Але зараз тверезий, хіба що трохи коньячком навіває, любить їх благородь вранці чарочку потягнути. «Отрезвляюща» – називає цю першу.

– Слухай, Ванька. Я тут щойно від професора Сологуба, – каже їх благородь і голос у них такий, що наче він на дивані з голою курсисткою в службовому кабінеті, а тут полковник Скуратівський зараз зайде. Переляканий голос, знервований. – Той професор – знаний фахівець у етнографії тубільців Південної Америки. Хотів я розпитати про ті барабани та стовпи з трояндами. Спочатку він слова крізь зуби цідив, ліберал чортів, не люблять вони нашого брата. Але коли я згадав про барона Суботу, то його наче в дупу шилом штрикнули – скочив на рівні ноги, загорівся весь. Каже, що це не що інше, як один із маловивчених і таємничих негритянських культів Карибських островів і називається він чи то Вода, чи то Вуда, якось так, а барон Субота то не людина, а їхній дух мертвих. І подейкують, що шамани Води цієї навіть мертвих із могил підняти можуть, і ті мертвяки там просто так поміж живих людей серед білого дня тиняються. А що вже зі світу людину звести, то їм раз плюнути! Сучасна наука цього феномену пояснити поки що не може, але це є доведений факт.

І дуже просився професор заради слави нашої російської науки поговорити з цим Залевським, коли ми його заарештуємо, бо той достеменно є не хто інший, як справжній посвячений шаман Води. І відомо, що для наведення порчі на смерть їм конче потрібен чорний півень.

Тут мене аж підкинуло!

– Ваше благородь, так Карпова понесла щойно того півня. Я ж ще здивувався, холодець вона варити з нього зібралася чи що?

Дивиться на мене їх благородь, наче баран на нові ворота, хоч і не можна таке про начальство казати. Очі вирячив, метикує. А що тут метикувати, діяти тут потрібно! Я он уже за пістолетом поліз.

– Ванько, будемо їх негайно брати, життя государеве і доля отєчєства в наших руках! – шепоче Мельников. Ну слава Богу, додумався!

Брати так брати, але їй-бо, гарячкує штабс-капітан – малувато нас для цього, можемо дров наламати. Але тут, як він каже, – або грудь у хрестах або ж геть навпаки…

Вирішили покластися на несподіваність. Я сторожа з призьби прибрав, Митрофан Скоробагатько плечем своїм широким вивалив двері, увірвалися ми до тієї хати. А там дійсно справжнісіньке капище, біля стовпа государ наш прив’язаний, звісно, не живий, а копія воскова, навкруг нього Залевський із Карповою скачуть і завивають, ніби навіжені, а Залевський ще козачою шашкою при тому розмахує. А інші довкола сидять навпочіпки і виспівують якусь тарабарщину зі скляними очима. Тхне чимось, солодкий такий запах, дурманить.

Оте голосіння і ще запах трохи нас із пантелику збили. А ще й государ, ну точно один в один, як на портреті. Я й сам мимоволі на якусь мить во фрунт витягнувся, хоч знав, що то лялька воскова, але ж як вона дивовижно на государя нашого схожа… А хлопці ж не знали того – стали й роти пороззявляли. Хоч це лише мить тривало, але Залевському цього вистачило. Він одним помахом шашки стяв голову півню, встромив закривавлене лезо в груди восковій ляльці й шугонув у вікно. Я за ним, бо наказ був живим брати, але у Євстахія Мухи нерви здали від такої наруги над царствуючою особою – застрелив він Залевського на смерть…

У тому безладі Карпова встигла випити щось із синього пуделка, що стояло на столі, й тут же впала замертво.

Заарештували ми усю цю компанію, але нічого від них дізнатися так і не змогли – не знали вони нічого, окрім тої тарабарщини, яку їм Карпова роздала завчити. Звинуватити до ладу їх особливо ні в чому було, але ж і відпускати не годилося. То Мельников інкримінував їм оскорблєніє царствуючої фамілії. А такі справи розглядає особисто государ-імператор, тож за тиждень повернулася наша справа із царською резолюцією на берегах – чінамъ Кієвского охранного отдєлєнія впредь глупостямі нє заніматься.