Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Пішов я до тої квартири, до хлопців наших.

– Теслю викликали вони, щоб стовп у хаті поставив, – каже Євстахій.

– Який ще стовп? – запитую недовірливо.

– Звичайний, дубовий. Просто посеред кімнати, – веде далі Євстахій, – дивина та й годі. У вікно заглянув – наче із стелею все гаразд, а тут тобі стовп стоїть. Із теслею тим переговорив, що його ставив. Та що з нього візьмеш? Каже – заплатили добре, то й роблю, як сказали. Смаглявий той, себто Залевський, керував. А потім квітів три кошики привезли, троянд червоних.

Ну щодо троянд – то таке. Ті пани ціни грошам не знають і, щоб враження на баришню справити і свого доп’ясти, ще не таке витворяють. Ось навіть штабс-капітан Мельников свого часу мало не щодня тій своїй актрисці кошик червоних троянд на сцену виносив, ще й із записками любовними. Мабуть, бігме – й віршики писав його благородь. Може, той Залевський на Карпову теж хоче враження справити. Але навіщо там стовпа поставили? Але Мельникову доповідати про це не став – висміє.

Ввечері революціонери знову збиралися на тій квартирі. Тільки вбрані були якось дивно – Карпова і ще одна баришня, із курсисток прийшли в білому, ніби наречені, а паничі навпаки, геть усі в чорних костюмах і циліндрах, навіть нехлюї-студенти так вирядилися. Всередині достеменно відбувалося щось підозріле, чутно було якісь дивні звуки – чи то співи, чи якесь завивання. Ну назагал, ця публіка любить співати своїх революційних пісень, але то було щось інше. Слів не розібрав, бо близько підійти не було жодної змоги – один із них сидів на призьбі весь цей час і палив папіроску. Отже, вони стали обережнішими.

Зранку доповів про ті вихиляси Мельникову, і, на моє здивування, він не на жарт стривожився.

– Вчора студентик той приходив. Наляканий він дуже, слізно просився більше туди його не посилати. Якусь дивну молільню вони влаштували на тій квартирі, посередині неї стовп трояндами обвитий, навколо той приїжджий ходить і щось бурмотить, у дикунські барабани б’є. Усім якісь слова чудернацькі Карпова роздала і веліла напам’ять завчити. Казав студентик, що страшно йому, бо вони государю щось лихе заподіяти хочуть і зараз шукають якусь річ особисту, чи навіть дрібничку якусь – ніготь, кілька волосків чи недопалок його величності. І чекають на якогось барона Суботу чи Суботіна – він толком не розчув, гамірно було. Я перерив усю Оксамитову книгу. Немає таких баронів, тільки князь Субарідзе, але він камергер його величності і йому років під вісімдесят. Мабуть, кличка якась. Але у картотеці нашій теж не проходить. Що скажеш?

Ну що тут сказати? Це ж ясно як божий день, я зітхнув із полегшенням.

– Брати їх треба негайно. То, ваше благородь, вони на государя нашого порчу на смерть навести хочуть. Ось у нас у селі баба одна була…

– Ти що, пив, скотино? Яка порча, до дідька, посміховисько з нас хочеш зробити на усю охранку? – аж заверещав Мельников.

Налився червоним, наче буряк, хоч у борщ кидай, з очей блискавки сипле, ох і лютий, холера!

– А давайте, ваше благородь, дамо їм ту річ, котру вони шукають, – кажу, бо відчуваю, що треба щось вигадати, щоб гнів мельниковський збити. Бо коли начальство гнівається, то підлеглим це не на користь.

Дивиться на мене їх благородь. Збив я їх, наче качку на зльоті.

– Ти при своєму розумі? – питає вже тихо, без крику і в очі дивиться строго.

– Ну недопалок дорогої сигаретки чи кілька волосків знятих із гребінця. Звідки ж їм знати, що то не государеве? Ми тому студентику нашому розкажемо до пуття, де він їх взяв, навіть у Петербург звозимо на день-два для вірогідності, бо раптом за ним стежитимуть. Все можна влаштувати у кращому вигляді. Подивимося, що вони з тим робитимуть.

Почухав Мельников потилицю.

– Дубина ти, Ванько, але часом діло кажеш, хай так і буде. Подивимося, що вони тоді утнуть. Дурнувата, але все ж – хоч якась версія, іншої поки не маємо.

За три дні з майстерні двоє наших підопічних винесли велику скриню і перевезли на квартиру до Залевського. Трохи згодом скульптор взяв візника до вокзалу, а за дві години вже мав прибути петербурзьким поїздом наш студент із недопалком папіроски улюбленої государем англійської марки Честерфілд із золотообрізним мундштуком, котрий йому буцімто роздобула коханка одного його друга дитинства, що служить фрейліною при дворі.

Я трохи за студента хвилювався – слабкуватий він, боїться – блідий як смерть туди пішов. Аби тільки не викрили його, а то шукай потім вітру в полі – розбіжаться ті господа революціонери по усьому нашому безкрайому отєчєству, ще й того дурня закатруплять. Але ні – здається, спрацювало. Заворушилися, забігали. Першою Карпова з’явилася – прямує вулицею, вся у біле вбрана, зосереджена, а в руках клітку із чорним півнем несе. Ну не холодець же буде варити з нього ця панна освічена? Та й на холодець навіщо живого брати? Краще вже обскубаного та випатраного.