Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Що тут почалося… Полковник Скуратівський верещав так, що, мабуть, у сусідніх домах люди ті непотребні слова чули, хоч він особисто папери підписував. Ну і я тоді під гарячу руку потрапив, та не виную за те штабс-капітана, бо сильно засмучений він тоді був. Ну і що, що зуба вибив? Я ж за государя не те що зуба, а життя свого не пошкодую, бо замах той був справжнім, хто б що не казав.

Я ж недопалки, ті що наче царські, підібрав у попільничці в закладі Розочки Шпільман. Якесь там цабе відпочивало, на другий поверх нікого не пускали. Казали, що то чи не сам генерал-губернатор смуток тілесний приїхали втішати. А того дня, коли ми Залевського з компанією брали, синок генерал-губернатора просто там на повії й помер. І в кишені піджака покійного була пачка тих самих англійських папірос… І на тілі рана ніби від шаблі була, хоч сорочка цілою лишилася. Та папінька вирішили слідство припинити, щоб не було поголосу. Нехай уже краще серцевий напад вдома, ніж нагла смерть у борделі. Оце такі дурощі…

Сьогодні наче розверзлося небо – ллє та й ллє, пальто стало, як мокра онуча, либонь, викручувати можна. У такі дні я думаю про відставку, щоб сидіти у теплі та чаї ганяти. Бо оце ж по такій погоді завиграшки можна й інфлюенцу підхопити. Як тільки закінчиться день, одразу склянку горілки з перцем треба перехопити, найліпші ліки від зарази усякої. Мені ж хворіти не можна, я ж не кравець чи лимар, що захворів і вдома лежить. Я людина служива, мені отєчєство треба захищати, то і думати не смій про хворобу.

Бо ж робота моя дуже потрібна державі. Важка і небезпечна, за неї б, здавалося, треба платити більше. Однак, якусь копійчину я вже відклав. Не так за жалування, як за проїзні на візниках, що заощадив. Хоч їх благородь неабияка скнара і частенько викреслює із моїх звітів то полтиник, а то й цілий рубль – брешеш, каже, Ванько, злодійська твоя пика. Я ж не кінь ямський, спробував би ти, ваше благородіє, за бричкою три-чотири квартали побігати. І не обманюю я, а економлю. Не люблю я цієї міської суєти і смороду, хочу купити будиночок у селі та землиці, де буду сам собі начальник, і кину тоді службу в охоронному відділенні, бо ж всяке на ній буває. Не хочу, щоб колись знайшли мій труп десь на околиці з ножем у животі чи кулею в серці. Нині революціонер вже не той пішов, що колись. Раніше були все благородні пани, раз одного з них Мельников під слово честі відпустив, що арештований більше не займатиметься антидержавною діяльністю, і той слова дотримав. А щоб просто отак – ножакою служилу людину в живіт, то вони навіть думки такої не припускали. А тепер… Ет, куди той світ котиться…

Взагалі, я більше люблю соціалістів-революціонерів. Ні, вони, звичайно, теж запеклі бунтівники проти держави та царствуючого дому, однак люди переважно культурні й стежити за ними приємніше та безпечніше, ніж за есдемами, тобто соціалістами-демократами. А розвелося тих – як собак не різаних. І ще жидки з Бунду – йдеш, бувало, Подолом, аж там гвалт страшенний – а то господа талмуд того Маркса на мітингу обговорюють на своїй мові, аж допоки козачки з нагайками їх не розженуть. Та й інші, із тієї робочої партії, ще гірші. Студенти ще так-сяк, а ось фабричним порядного чоловіка зарізати, як добридень сказати.

Мені сьогодні доручили стежити за якимось офіцериком, начебто з есдемів. Звичайно, мабуть, він не справжній офіцер, а перебиранець, утім, це вже не мій клопіт. Він зійшов із потяга Варшава – Київ, купив газету в хлопчика-рознощика, запалив папіроску і пробіг очима по передовицях. Здається, крім мене, його ніхто не зустрічав, і з багажу мав лише невеликий саквояж. Поводив офіцерик себе цілком природно і, вочевидь, бував тут не раз. Ґречно допоміг донести до виходу з вокзалу валізу якійсь літній дамі з маленькою дівчинкою, вочевидь – онукою. Це треба буде записати до звіту, хоч мені видається, що вони незнайомі. Далі він вийшов на привокзальну площу, вилаявся на негоду, надів башлика поверх фуражки і пройшов крізь гурт якихось військових, що очікували перед вокзалом.

Пообідати він вирішив у ресторані за два квартали. Поручик сидів обличчям до мене і поволі, зі смаком, їв великий, товщиною з долоню, недосмажений біфштекс, що аж цвиркав і сотався кров’ю під тупим столовим ножем, і запивав цю страву келихом темного червоного вина. Я таке їдло кинув би в морду половому, бо кров із м’яса пирскати не повинна, але хто ж тих господ зрозуміє? Та й такі ресторації мені не по кишені. Дивлюся за ним крізь скляну вітрину, мокрий як хлющ, аж дрижаки беруть, і за цілісінький день встиг перехопити лише два пиріжки з лівером, куплених у лоточника. Тож шлунок мій зрадницьки грає щось бунтівне, чи то варшав’янку, чи то інтернаціонал, а може, ще які марші, не менш червоні, ніж вино у келиху того офіцерика.