Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Красиво ж Грицько працює! Гострі ножиці сталевими метеликами так і пурхають довкола голови того офіцерика. Потім ще завили йому щипцями і нафарбували тонкі вусики, поголили, пилочками відполірували нігті на руках – що, як на мою думку, було заняттям виключно дамським і не личить чоловікові. Далі господар перукарні обдув офіцерика хмарою парфумів із пульверизатора. Це така пшикалка, як ото на борошно чхнути. Схоже мій клієнт радше до дамочки збирається, тет-на-тет, аніж на якусь підпільну сходку. Хоча ці бунтівники, шельми, вигадливі. Ось на перше травня свої сходки маскують під маївки, наче звичайні обивателі. А там, у їхніх корзинах під пляшками з горілочкою та різними закусками всілякі листівки і брошури нелегальні.

Цікаво було б поглянути, що у саквояжі цього поручика. Закладаюся на місячне жалування, щось там мусить бути цікаве. Адже офіцерик жодного разу не випустив його з рук і не здавав до гардероба у ресторані. Однак затримувати його не веліли, поки що треба взнати адреси, де він буває, та людей, із якими спілкується, щоб одночасно накрити мокрим рядном усю їхню підпільну організацію.

Врешті той офіцерик підвівся, усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі та, розрахувавшись із Георгом-Грицьком, вийшов із перукарні та знову озирнувся. Ич, яке обережне. Тільки я за ним йшов іншим боком вулиці. Спробуй мене побач. От і не побачив, думав, що чисто, пройшовся далі, а потім різко повернув у парадну довгого п’ятиповерхового будинку. Чорт, здається, цей дім прохідний, так і загубити його недовго. Я перебіг вулицю й забіг до будинку. Знав же, що зопалу нічого робити не треба й інструкція службова не дозволяє. Але я зробив. А в нашій роботі помилки коштують дорого і платити за них доводиться одразу. Тільки зайшов, як отримав такий удар у живіт, що аж у очах запаморочилося, а ще повітря не стало. Хапаю його роззявленим ротом, а проштовхнути до легенів не можу, наче та риба на піску. А чиїсь швидкі пальці вже кишенями моїми нишпорять. Стою, ледь на ногах тримаюся, скрутився, наче червак на сонці, кахикаю, немов сухоти в мене, дивлюся на морду свою скривлену, що віддзеркалюється у наваксованих до блиску офіцерських чоботях.

– Оце так здобич! – дивується офіцерик.

І є ж чому дивуватися, бо он мій поліцейський свисток, посвідка, семизарядний браунінг та гаманець перекочували до кишень поручика. Ось так, був філер, а став босяк. Ох Ваня, Ваня, сам же дурень, що у таку халепу вляпався! Потроху випрямився, дивлюся на супротивника мого. Бачу погляд його зневажливий. Ну так, поважати мене немає за що, попався, наче курка на борщ. Офіцерик мене тикає револьвером у бік.

– Вперед, пішов!

Пішов, зі стволом не сперечаються. Плентаюся і зубами скриплю. Лютую сам на себе. Оце вляпався. Бо ж розумію, що з цієї квартири мені живим не вийти. Може, кинутися на нього? Що втрачати? Але ж бачив його впевнений погляд і як він револьвер тримає. Такий не схибить і шансу не дасть. Подумати треба, що робити, не поспішати, бо вже раз поспішив.

Піднялись сходами на третій поверх, офіцерик постукав у двері з номером 12. Не просто так стукав, а вибивав якусь мелодію, щоб знали, що свій. Відкрив нам якийсь нервовий хлопець, який вирячився на мене, наче привида побачив. Офіцер штовхнув мене повз хлопця, до квартири. Почув, як за спиною клацнули замки. Ми зайшли до вітальні. Тут сиділа доволі дивна компанія. Дамочка – її можна було б назвати гарненькою, хоч як на мене, так тараниста занадто і бліда якась, наче давно вже світла сонячного не бачила. З панночками часто таке, бо ж сидять вдома, а як на вулицю і виходять, то прикриваються капелюшками та хустинками, щоб, борони Боже, не засмагнути, бо засмаглі тільки селянки.

Поруч із жінкою присів той хлопець, який нам відчиняв. Вбраний неохайно, з довгим масним волоссям, у сюртучку, скоріше за все, студент. У руках крутив невеликий швейцарський ножик. Чомусь нервував, бо його довгі тонкі пальці помітно тремтіли, наче у старого пияка.

У кутку, закинувши ногу на ногу, сидів геть сивий, однак ще не старий чоловік у мундирі статського радника міністерства юстиції з орденом Святої Анни на шиї. Оцей мене здивував, бо не чув я, що серед бунтівників такі високопосадовці трапляються. А ще засмутив, бо як показали мені його, то значить уже живим неодмінно не випустять. Ну, я і раніше не дуже то сподівався врятуватися.

Зайшли ми, офіцерик залишився при дверях, а мене штовхнув вперед, до середини кімнати. Тиша. Сиділи вони мовчки і дивилися то на мене, то один на одного. Офіцерик задоволено посміхався, наче щасливий мисливець, що повернувся з успішного полювання, а я – дичина впольована. Аж роздратувався трохи, але потім заспокоївся. Дратуватися не можна, навіть коли ти револьвера тримаєш. А коли на тебе наставили, то й поготів. Треба спокійно думати. Виходу наче немає, але я ніколи не здамся. Цьому я ще у Туркестані навчився, що до останнього треба битися, зубами за життя чіплятися, у будь-яку шпарину лізти, тоді, може, і врятуєшся.