Альбер Камю: Йона, або художник за роботою

––––––––––––—

«Киньте мене до моря… бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас».

Книга пророки Йони, І, 12

Художник на ім’я Жільбер Йона вірив у свою зорю. Правда, тільки в неї він і вірив, хоча релігія, яку сповідували інші, викликала в нього повагу і навіть своєрідний захват. Однак і його віра була не без чеснот, бо полягала у підсвідомому допущенні того, що він здобуде багато, нічогісінько не заслуживши. Тому, коли раптом з десятеро критиків заходилися сперечатися про те, кому з них належить слава відкриття його таланту, — а йому в ту пору було років тридцять п’ять, — він анітрохи не здивувався. Проте його душевний спокій, що декому видавався пихою, пояснювався, навпаки, його скромністю і вірою. Йона віддавав належне радше своїй щасливій зорі, аніж своїм заслугам. Він трохи дужче здивувався, коли один торговець картинами запропонував йому щомісячне утримання, яке звільнить його від усіх матеріальних турбот. Марно архітектор Рато, котрий ще з ліцею заприязнився з Йоною та повірив у його щасливу зорю, доводив другові, що на це утримання він ледь животітиме і що торговець на цьому нічого не втрачає.

— І все-таки це щось, — казав Йона.

Рато, який досягав успіхів у житті, покладаючись лише на власні сили, картав друга:

— От тобі й маєш — щось!

Треба поторгуватися. Нічого не допомагало. Йона в душі благословляв свою щасливу зорю.

— Як вам завгодно, — сказав він торговцеві. І кинув роботу у батьковому видавництві, аби цілком присвятити себе живопису.

— Мені просто пощастило, — казав він. Насправді він думав: «Мені й далі щастить!»

Відтоді як він себе пам’ятав, щаслива доля не покидала його. Він був вельми вдячний батькам, передусім за те, що ріс без суворого нагляду і міг досхочу мріяти, а ще за те, що вони розлучилися через подружню зраду. Зрештою, саме на це посилався його батько, забуваючи уточнювати, що йшлося про досить своєрідну зраду: він не міг примиритися з благодійництвом дружини, справжньої святої, котра, не вбачаючи в тому нічого хибного, принесла себе в дар стражденному людству. Чоловік гадав, що лише він має неподільне право на чесноти своєї дружини. «Мені остогидло, — казав новоявлений Отелло, — що вона зраджує мені з біднотою». Це взаємонерозуміння виявилося вигідним для Йони. Його батьки, десь вичитавши чи почувши, ніби існує немало випадків, коли внаслідок розлучення батьків з дитини виростав садист чи вбивця, навперебій потурали йому, аби задушити в зародку можливість такого згубного розвитку. Що менше помітні були наслідки потрясіння, яким стало, як вони гадали, їхнє розлучення для дитячої психіки, то більше вони турбувалися: незримі травми — найглибші. Варто було Йоні показати, що він задоволений собою чи тим, як провів день, і звичайне занепокоєння батьків переростало в паніку. Вони подвоювали свою увагу до дитини й випереджали всі її забаганки. Нарешті, своєму начебто горю Йона завдячував тим, що знайшов вірного брата в особі свого приятеля Рато. Батьки останнього часто запрошували його маленького товариша по ліцею, бо співчували нещастю хлопчика, їхні жалісливі слова викликали в сина, здорованя та спортсмена, бажання взяти під захист однокашника, чиї успіхи, досягнуті ніяк-бо не ціною старання, вже тоді захоплювали Рато. Поєднання захвату й поблажливості сприяло дружбі, яку Йона сприйняв, як і все інше, просто і залюбки.

Коли Йона без особливих зусиль завершив свою освіту, йому знову поталанило: ставши на службу до батьківського видавництва, він знайшов таким чином пристойне становище а крім того, ще й виявилося його художницьке покликання, Найбільший видавець у Франції, батько Йони, вважав, що саме через кризу культури книжці більше, ніж будь-коли, належить майбутнє. «Історія свідчить, — казав він, — що менше люди читають, то охочіше вони купують книжки». Виходячи з цього, він лише коли-не-коли читав рукописи, які надходили, публікував їх, покладаючись тільки на ім’я автора та актуальність теми (а оскільки єдина тема, що завжди була актуальною — це секс, то видавець врешті спеціалізувався на ній і дбав лише про оригінальне оформлення та безкоштовну рекламу. Таким чином, Йона отримав разом з відділом внутрішніх рецензій ще й багато вільного часу, а його потрібно було на щось використати. Отак він і прийшов до живопису. Вперше він відкрив у себе несподіваний, але неослабний запал, і невдовзі вже проводив цілісінькі дні за мольбертом і — знову, не докладаючи жодних зусиль — досягнув блискучих успіхів на цій ниві.